Роберто Сав'яно - Ґоморра

Священик глибоко вдихнув затхле церковне повітря. «Але п’ятнадцять років — це надто мало, щоб чітко розгледіти причини того, що сталося, і тому відповідальність слід частково перекласти й на інших людей. П’ятнадцять — це вік, що стукає в двері совісті тих, хто лише грається в законність, роботу та відповідальність. І не просто стукає собі тихенько, а вчіплюється всіма своїми пазурами».

Священик скінчив проповідь. Ніхто так повністю і не второпав, що він насправді мав на увазі і кого звинувачував. Дітлахи виклично набундючилися. Четверо людей винесли труну з церкви, та раптом вона піднялася з їхніх плечей і попливла над юрмою, поколихуючись на морі рук — як рок-зірка, що стрибає зі сцени в натовп своїх прихильників. Група мотоциклістів оточила катафалк, що мав відвезти Ману на цвинтар. Натиснувши гальма, вони натужно газували, ревучи двигунами: в останню погоню Емануеля проводжав хор мотоциклетних вихлопів. Завищали шини, завили глушники: наче друзі загиблого зібралися проводжати його аж на той світ. Повітря наповнилося густим димом та бензиновим смородом, що швидко просякнув одіж усіх присутніх. Я пішов до ризниці: мені хотілося поговорити зі священиком, який виголосив таку запальну проповідь. Мене випередила якась жінка. Вона сказала падре Мауро, що хлопець сам напросився, що його родина погано його виховала. А потім гордовито заявила: «Мої онуки ніколи не пішли б на грабунок, навіть якби сиділи без роботи… А чого навчили того хлопця? — знервовано продовжила вона. — Нічого доброго».

Священик втупився в підлогу. На ньому був спортивний костюм. Він нічого не відповів і навіть не поглянув у її бік. Не зводячи очей зі своїх кросівок, він, нарешті, прошепотів:

— Річ у тім, що тут можна навчитися тільки помирати.

— Прошу, падре?

— Та нічого, сеньйора, то я так.

Але не всі тут перебувають у підпіллі. Не всіх засмоктало болото поразок і невдач. Принаймні зараз. Декотрі прибуткові фабрики і досі є достатньо сильними, щоб конкурувати з китайцями, бо працюють на фірми відомих дизайнерів. Забезпечуючи швидкість та якість, — надзвичайно високу якість, — вони й досі зберігають за собою монополію на красу для ексклюзивної одежі. «Made in Italy» робиться тут. У Кайвано, Сант-Антімо, Арцано — в усьому Лас-Веґасі та області Кампанія. «Обличчя Італії у світі» — це голова неапольських передмість, закутана у високоякісну тканину. Всесвітньо відомі фірми не ризикують переносити на Схід усе виробництво, не укладають контракти з азійськими виробниками. Тут виробництво втискується в сходові колодязі, в підвали блочних будинків, у сараї в містечках на околицях мегаполісів. Розташувавшись один за одним, втупившись у спину колеги попереду, робітники зшивають шматки тканини, кроять шкіру та майструють взуття. Швець ішачить приблизно десять годин на добу і заробляє щомісяця від 500 до 900 євро. Надурочні зазвичай оплачуються добре, аж на п’ятнадцять євро більше середньої погодинної оплати. На фабриці рідко працює більше ніж десять робітників. Як правило, там є телевізор або ж радіо, і робочі можуть слухати музику і навіть мугикати в унісон. Але під час «авралу» єдиний звук — це марш швацьких голок. Понад половину працівників складають жінки. Це — висококваліфіковані фахівці, немов народжені в парі зі своїми швацькими машинками. Офіційно ці фабрики не існують — так само, як і ті, хто на них працює. Якби цю роботу виконували легально, то ціна на товар піднялася б, і він утратив би ринок. Італія залишилася б без замовлень — і роботи. Тутешні бізнесмени знають цю логіку напам’ять. Зазвичай між фабричними робітниками та власниками не виникає тертя; класові конфлікти тут м’які, як глевкий хліб. Часто власник сам є колишнім робітником, що продовжує ішачити таку саму кількість годин, що і його працівники, у тому ж самому приміщенні і за таким самим верстатом. Коли він робить брак, то компенсує його з власної кишені — заставою чи відстроченим платежем, Його влада є здебільшого патерналістською. За вихідний або копійчану надбавку доводиться битися руками й ногами. Тут не підписують контрактів, тут немає чиновників. Усе здійснюється в безпосередньому контакті, тет-а-тет, і кожна поступка та пільга обговорюється в індивідуальному порядку. Власник з родиною живуть на поверсі над фабрикою. Його дочки часто няньчать дітей робітників, а його матір стає їхньою бабусею де-факто, тому діти робітників та власників зростають разом. Таке общинне життя втілює мрію про горизонтальну інтеграцію, про постфордизм[1]: робітники та власники разом харчуються, часто спілкуються, і у них виникає відчуття приналежності до однієї спільноти.

І нікому тут не соромно. Всі знають, що вони виконують роботу найвищої кваліфікації за жалюгідні копійки. Але перше неможливе без другого. Щоб отримати бажане, ти працюєш якнайкраще, щоб у власника не виникло підстав тебе вигнати. Тут не існує системи соціального захисту, правових підстав, лікарняного чи відпустки. В переговорах з власником ти сам обумовлюєш свої права, сам випрошуєш відпустку чи відгул. І підстав скаржитися немає. Все так, як і має бути. Тут, на фабриці, існують лише твоє тіло, фах, верстат та платня. Ніхто не знає точної кількості підпільних працівників у цих краях, ніхто не знає, скільки легальних працівників змушені щомісяця підписувати квитанції за гроші, яких вони ніколи не бачать.

Цзян мав узяти участь в аукціоні. Ми пішли до класу початкової школи, де не було ані учнів, ані вчителя. Тільки пришпилені до стін листи щільного кольорового паперу з великими літерами. У приміщенні тинялися близько двадцяти представників компаній. Цзян був єдиним іноземцем. Він привітався лише з двома людьми, причому без особливої фамільярності. До внутрішнього двору школи в’їхало авто, і в кімнату ввійшло троє людей: двоє чоловіків та одна жінка. На жінці була шкіряна спідниця та лаковані черевики на високих підборах. Усі встали привітати її. Потім знову повсідалися — і аукціон розпочався. Один з чоловіків накреслив на класній дошці три вертикальних лінії і почав писати під диктовку жінки. В першій колонці з’явилася цифра: «800».

Вона означала кількість одиниць одежі, які треба було виготувати. Жінка зазначила типи тканин та якість виробів. До вікна підійшов бізнесмен із Сант-Антімо, повернувся спиною до решти з нас і запропонував свій термін та ціни: «Сорок євро за штуку впродовж двох місяців».

Його пропозицію записали на дошці: «800/40/2».

Інші бізнесмени аж ніяк не засмутилися. Їм, вочевидь, сподобалося, що пропонувач не наважився вторгнутися в царину неможливого. Але це не сподобалося покупцям. І торги продовжилися.

Дивні ці аукціони, що їх проводять великі італійські фірми в цьому краї. Ніхто не здобуває контракт і ніхто не програє. Гра полягає ось