Аркадій Григорович Адамов - Зашморг

— Чи не залицявся він до неї.

— Ой, що ви? Адже він зовсім літній. — Люба цнотливо опускає очі. — Йому, певно, п'ятдесят років. І у нього сім'я.

Я дивлюсь на годинник. Надійшов час моєї зустрічі з товаришем Меншутіним, про яку я ще вранці з ним домовився. Тому я прощаюсь з Любою, і вона, соромливо кивнувши, іде.

А я прямую коридором до дверей, які вона мені показала.

Меншутін був високого, майже мого зросту, дебелий дядько з м'язистим засмаглим обличчям, з великими залисинами на чолі, нижня губа у нього трохи відвисла, що надавало йому пихатого та зневажливого вигляду. Одягнений Меншутін добротно й модно, навіть дещо дженджуристо, з претензією, мабуть, на моложавість. Помітно було, що він задоволений собою. Щасливе почуття. Втім, вигляд у Меншутіна зараз діловий, зосереджений і водночас привітний.

— Прошу, прошу, — каже він, зустрічаючи мене біля самих дверей, і широким жестом показує на м'які крісла та круглий столик обіч величезного письмового столу, захаращеного паперами. Витягає з кишені піджака пачку «Кента», пригощає мене, потім запобігливо клацає закордонною газовою запальничкою і запитує: — То чим можу прислужитися, шановний товаришу?

— Справа в тому, Станіславе Христофоровичу, — кажу я, — що три дні тому загинула ваша співробітниця Віра Топіліна.

— Що?! — ледве не підстрибує у своєму кріслі Меншутін і, подавшись до мене, невпевнено перепитує: — Загинула?..

— Так, — ствердно киваю я, — загинула. Поки що тільки незрозуміло, вбивство це чи самогубство. Провадимо розслідування. В зв'язку з цим я й приїхав до вас.

— Але дозвольте, дозвольте! — схвильовано вигукує Меншутін. — Звідки може взятись самогубство? Молода, гарна, психічно нормальна жінка. Це ж нонсенс! Абсурд! Вона що ж, лист залишила?

— Ні, листа ми поки що не виявили.

— Ну, от, бачите! Але як же це все сталося, скажіть, заради бога? Який жах, який жах!..

Він нервово затягується димом і струшує попіл у кришталеву попільничку на столику. Від його самовпевненості та поблажливості не залишилося й сліду.

Я коротко розповідаю про обставини загибелі Віри. Коли закінчую, Меншутін, уже отямившись, безапеляційно заявляє:

— Це вбивство. Подумайте самі…

І він висловлює наївні, безпідставні, абсолютно дилетантські міркування. Є, знаєте, такий тип людей: вони вважають, що все знають краще за всіх, що можуть повчати кожного — лікаря, як лікувати, гідробудівельника, як споруджувати греблю, режисера, як готувати виставу, льотчика, як водити літаки, письменника, як треба писати книги, шахтаря… Одне слово, кого завгодно.

— Пробачте, Станіславе Христофоровичу, — кажу я. — Чи не змогли б ви охарактеризувати мені Віру?

— Віру? Будь ласка, — охоче відгукується Меншутін. — Це була чудова дівчина. Делікатна, лагідна, спокійна. Ми з дружиною в ній душі не чули. Свої, знаєте, розлетілися.

— Віра бувала у вас вдома?

— Так, так. Траплялося.

— Які-небудь доручення?

— Не тільки. Іноді просто завозив її на чашку чаю. Ліза завжди була рада. Це моя дружина. Єлизавета Михайлівна. Так, знаєте, по-сімейному сиділи.

Засмагле, грубувате обличчя Меншутіна з вередливо випнутою нижньою губою раптом стає лагідним і навіть розчуленим. Він, напевно, і непогана людина.

— Скажіть, а як Віра працювала?

— У цілому вона справлялася. Щоправда, їй було нелегко. Крім того, вона не зовсім здорова людина. Ми їй увесь час допомагали з путівками.

— Вона, здається, і зараз збиралася поїхати на курорт.

— Так, так. От і тепер допомогли.

— Про її дружні зв'язки ви, напевне, нічого не знаєте?

— Ні, признатися. Це якось не обговорювалося.

— А були в неї які-небудь неприємності на роботі?

Меншутін посміхається.

— Я бачу, ви ніяк не можете відкинути думку про її самогубство? Ну, хіба не ясно…

— Ми повинні перевірити все, Станіславе Христофоровичу.

— Ну що ж, ну що ж. Перевіряйте. Воля ваша. Витрачайте даремно час, якщо завгодно. Але на роботі у неї серйозних неприємностей не було. Це так. Дрібниці, звичайно, не беруться до уваги. Щось зробить не так, щось забуде. Рідко, але траплялось. Та й з ким не буває? Усе це справжні дрібниці, запевняю вас. А взагалі, Віру у нас любили. І з усіма у неї були прекрасні взаємини. Ні, ні, як хочете, але це вбивство.

Меншутін гасить докурену мало не до фільтра сигарету, енергійно роздушивши її у попільничці, і відразу ж витягає нову. З усього видно, що він неабияк схвильований. І це цілком зрозуміло. Тільки б не ліз із своїми безглуздими повчаннями.

Що ж, більше у мене запитань немає. І треба прощатися. Меншутін не викликає у мене великої симпатії. Втім, я не маю сумніву, що на мої запитання він відповів правдиво. А це все, що мене цікавить.

Через, годину я про все доповідаю нашому Кузьмичу, поклавши на стіл перед ним план оперативних заходів у цій справі.

План цей повинен затвердити ще й слідчий прокуратури, але Віктор Анатолійович десь затримався і з ним доведеться зустрітися окремо. Чекати ми не можемо. Поки йде розшук, увесь тягар роботи і головна відповідальність за розкриття злочину падає на нас; нам бігати і шукати, ми карний розшук.

Прочитавши план, Кузьмич береться до протоколів огляду другою місця пригоди — Віриної кімнати — і допиту Поліни Іванівни.

Огляд місця пригоди показав, що грабіжники могли пробратися до кімнати тільки через двері. Хоч квартира була на першому поверсі, але віконні рами виявилися уже заклеєними на зиму.

А висновок експертизи категоричний: жоден із замків не зламано, слідів відмички так само не виявлено.

— Ключ від вхідних дверей у них, виходить, був, — кажу я.

— Але бабуся весь вечір була вдома, — зауважує Гриша.

— Якщо злочинці з'явилися на квартиру після убивства, — заперечую я, — то Поліна Іванівна могла вже давно спати.

— О котрій годині приблизно стояла під вікнами та машина? — несподівано запитує Кузьмич.

— Її бачили о другій годині ночі або близько другої, — відповідає Гриша.

— Крім того, — каже Кузьмич, — треба оголосити розшук речей. Негайно. Щоб закрити всі скупки, комісійні крамнички, ринки та інші можливі місця збуту.

Він простягає Воловичу протокол допиту Поліни Іванівни, де зазначені вкрадені речі, і звертається до мене:

— Ну, що у тебе іще?

Я доповідаю про бесіду з Любою та Меншутіним.

— Так, так… — киває Кузьмич, і, зітхнувши, скидав окуляри. — Хороша, видно, дівчина була. До речі, зверни увагу. Начальник її сказав, що любили вони з дружиною Віру, як дочку. Ну, припустимо, дочка не дочка, але, можливо, дружина знала про Віру більше, ніж він сам. Справа жіноча, тут і довір'я більше, й цікавості. Зрозумів ти мене? Га?

— Зрозумів, Федоре Кузьмичу.

— От і дій. Ще не пізно.

Прямо з кабінету Кузьмича я дзвоню на роботу Меншутіну. На щастя, він іще не пішов.

— Яке