Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Валя рацію сховала на дно кошика. Зверху насипала черешню. Поїздом доїхала до Кракова. Манівцями проходили, дворами, нарешті вибралися на шосе. Патруль затримав нас у п'яти верстах від Рибної. Німці в касках, на грудях бляхи — польова жандармерія.

Повернули нам мовчки «аусвайси». Старший скомандував:

— Показуй, що в корзині! Валя жартує:

— Кулі, та такі солодкі, що від них не жаль і померти. Вгощайтесь, панове.

Набирає одну жменю, другу.

І так спокійно це робить, наче не рація, а хризантеми лежать під черешнями. Ягоди одна в одну, великі, соковиті, жовтенькі.

Сподобались жандармам. Навіть сказали: «Данкен шен», — мовляв, дякуємо красно. І відпустили. Отака вона, Валя.

Я згадав цю історію.

..:— Де ж, — питаю, — красна пані, ваші черешні? Тут з кошиком яблук прийшов Малик. Ми всі перебралися в амбар — у мій схов.

— Вам привіт від товариша Міхала, — першою заговорила Валерія. — Він просив ознайомити вас з обстановкою в місті.

А обстановка була така. Місто, в якому, як відомо, знаходиться резиденція генерал-губернатора Франка, переповнене гітлерівцями.

Посилили свою діяльність найбільш реакційні елементи НСЗ[5]. Вони проникали в ряди Краківського підпілля. За їх допомогою гестапо знищило три склади Краківського підпільного комітету Польської робітничої партії.

Тепер діє в глибокому підпіллі четвертий на чолі з Павликом (Бронєком). А товариш Міхал за дорученням партії став комендантом 10 округу Армії людової.

Не дрімали емісари з Лондона — представники емігрантського уряду. Їх підступні дії були спрямовані на захоплення ініціативи в країні, на посилення свого політичного впливу. Саме з цією метою вони форсували. повстання у Варшаві, не рахуючись ні з реальною розстановкою сил, ні з планами радянського командування, щоб на випадок поразки звалити всю вину на нашу армію і цим зайвий раз виправдати свою традиційну антирадянську політику, вбити клин між польським і радянським народами. Повстання спалахнуло 1 серпня 1944 року. Тисячі польських патріотів, обманутих брехливими, демагогічними лозунгами, пустими обіцянками, зі зброєю в руках повстали проти ненависних загарбників.

У Варшаву прибув сам Гіммлер. Гітлерівці відповіли новими лютими репресіями, які прокотилися і по Кракову.

— 6 серпня, — розповідала Валерія, — в'їхала колона вантажних машин із солдатами дивізії СС — у масивних рогатих касках, з широкими трикутними бляхами на грудях. Машини промчали Домініканською вулицею, мимо поштамту. Перехожі, помітивши прибулих фашистів, кинулися врозтіч. Але район уже був оточений. Всюди стояли есесівці. «Хальт! Раус! Шнель, шнель!» — чоловіків хапали на вулиці, виводили з будинків. Не допомагали ні «кенкарти» — особисті посвідчення, ні довідки з німецькими печатками. Тиждень машини, переповнені арештованими, курсували із Кракова в Плашівський табір. Вісім тисяч в'язнів — такі наслідки чорного тижня в Кракові. Гестапівський густий волок захоплював людей без усякого розбору. Наша партія в ці дні не долічилася багатьох бійців.

Ще при першій зустрічі Валерія на словах передала мені пропозицію товариша Міхала: він і його друзі з радістю допомагатимуть нашій групі, як це вони робили для Ольги.

Домовились про явки в місті.

Я сказав, що було б добре мати окремий пароль для безпосереднього зв'язку між Голосом і керівництвом Краківського підпілля. Не виключені провокації. Хотілося б точно знати, які саме повідомлення, що потрапляють до нас, проходять через руки товариша Міхала. Валерія зраділа:

— Чудово, пане капітан. Мій чоловік, — і зніяковіла, — пробачте, товариш Міхал — за найсуворішу конспірацію. Що ви пропонуєте?

Стали перебирати різні можливі паролі. І тут я згадав останню ніч у Монтелюписі, свою камеру, написи на стіні.

— «Dum Spiro — spero» — ось наш пароль. Ні, просто: «Dum spiro…» або лише перші літери «D. S.». По цьому знаку в донесеннях і будемо впізнавати руку товариша Міхала.

— Dum spiro — spero, — тихо повторила Валерія, — поки дихаю — сподіваюсь.

— А по-нашому: поки живу — борюсь!

— Думаю, і товаришу Міхалу сподобається, — згодилася Валерія.

«D. S.» — десятки донесень йшло до нас із Кракова під цим кодом.

Інформації польських патріотів набували в ці дні особливого значення. Готувався новий наступ радянських військ. На черзі — визволення Кракова.

Центр зацікавився підпільниками, попросив повідомити додаткові дані про них.

Незважаючи на масові облави, табори смерті, підступи, антирадянську пропаганду та злісне виття місцевих націоналістів, справжні польські патріоти залишалися надійними друзями нашої країни. Нам, розвідникам групи «Голос», допомагали десятки поляків — краківських підпільників, про яких ми тоді лише здогадувались.

— Узяти нашу Рибну, — статечно, з гідністю говорив Малик. — Я і мої товариші стали тут першими комуністами в 1933 році, коли до влади в Німеччині прийшли наці. Ігнац Текелі, Антон Фелюсь, Ігнац Тарговський, Франтішек… За кожного ручуся головою. Кожен з них готовий виконати будь-яке ваше завдання.

Скільки разів ми мали можливість у цьому переконатися!

«Бабця Сендерова» — мати солдата польської дивізії імені Костюшка — ні хвилини не вагаючись, дала притулок у своєму будинку Ользі з рацією. Звідти, з села Халупки, і пішли в ефір перші радіограми Комара.

Центр цікавився воєнними об'єктами в самому Кракові. Як туди проникнути? Вермахт на свої об'єкти поляків не допускав. Польська патріотка Клара Солтикова зуміла. влаштуватися прибиральницею в приміщенні військового штабу. Вона збирала для нас відпрацьований копіювальний папір. Треба було його непомітно сховати, винести, передати зв'язковій. Один необережний рух, один-єдиний необачний крок — і кінець. Клара Солтикова знала, на що йшла.

ЗНОВУ РАЗОМ

«Павлову. Прибув у Рибну. Вступив у контакт з Комаром. Груша на місці. Грози нема. Рація залишена біля Бендзина. Вантаж пропав.

Голос».

Я передав це донесення в Центр 1 вересня, майже втративши надію на прихід Грози. Про себе вирішив: розгорнемо роботу без нього. А він з'явився шість днів по тому. Сяючий, з усмішкою на все обличчя. Виклав з гамана справжні документи: німецьку перепустку — аусвайс, посвідчення робітника воєнного заводу «Остхютте», продовольчі картки.

— Доповідай.

Олексій стріпнув чорними кучерями.

— Єсть доповідати!

Парашут його віднесло далеко вбік. Не приземлився, а, власне, приводнився. Прямо в озерце чи ставок. Вибрався, переодягся. На сигнали ніхто не відповів. Вдосвіта вийшов на шосе і подався до міста. Незабаром визначив: приземлився біля Домброви-Гурнічої в 128 кілометрах від Кракова.

У Верхній Сілезії міста поруч. Між ними ходять трамваї.

— І я подумав, — розповідає Гроза, — в трамваї безпечніше. Добрався до Сосновця, вийшов на базарній площі. Побачив ресторан з написами метровими літерами «Нур фюр дойче», тобто тільки для німців. Зайшов, підкріпився, розрахувався рейхсмарками, — поблукав по місту. За сквериком, на Модровгассе, впали в око знайомі з дитинства букви. Вивіска: «Український допомоговий комітет». Ну, ясно, кому цей комітет допомагає. А я хіба не потребую