Олександр Мелентійович Волков - Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

шеренга рушила слідом за першою, й Урфін з перекошеним від жаху обличчям закричав:

— Генерале, зупиніть військо!

Лан Пірот подав команду:

— Арміє, стій!

Так було відвернено загибель дерев'яних солдатів,! лишилося тільки дістати потерпілих з провалля та відремонтувати. Ця робота, а потім будівництво надійного мосту через провалля затримали військо на цілих п'ять днів.

Нарешті перше провалля залишилося позаду і дуболоми ввійшли до лісу. Цей ліс мав у країні лиху славу: його населяли величезні тигри, надзвичайно сильні і люті. Вони мали довгі гострі ікла, що стирчали з пащі, немов шаблюки, і тому цих звірів прозвали шаблезубими тиграми. Серед Жуванів ходили різні чутки про жахливі пригоди у Тигровім лісі.

Урфін лякливо озирався навсібіч.

Навколо було урочисто й тривожно. Величезні дерева, вкриті навислими кетягами сивого моху своїм верховіттям зімкнулися угорі, і під темно-зеленим склепінням було похмуро і вогко. Шлях із жовтої цегли щільно вкривало опале листя, і хода дуболомів лунала приглушено. Спочатку все йшло гаразд, але раптом до Урфіна підскочив Лан Пірот.

— Повелителю! — вигукнув він. — Із лісу виглядають звірячі морди. Очі у них жовті, а з ротів стирчать білі шаблі…

— Це шаблезубі тигри, — сказав переляканий Урфін. Придивившись, він побачив у хащах десятки вогників: то світились очі хижаків.

— Генерале, приведи армію у бойову готовність!

— Слухаюсь, мій повелителю!

Урфіна оточило кільце дерев'яних солдатів з кийками і шаблями в руках.

Шаблезубі тигри нетерпляче чмихали у гущавині, але ще не наважувалися напасти: незвичайний вигляд здобичі бентежив їх. До того Ж вони не чули людського духу, а людина була їхньою улюбленою здобиччю. Раптом вітерець доніс до чагарів запах Урфіна Джюса, і два найголодніших і найнетерплячіших тигри відважились. Вони вискочили із зарослів і високо злетіли у стрибку до здобичі.

Та коли тигри вже готові були впасти в центрі захищеного кола, шаблі капралів за наказом Лана Пірота миттю зметнулись вгору, і звірі з виттям нахромилися на вістря шабель. Запрацювали солдатські кийки, трощачи голови і ребра тигрів. З хижаками було покінчено в одну мить, і дуболоми жбурнули їхні понівечені тіла на узбіччя шляху. Урфін Джюс був нестямно радий цьому. Він тут же оголосив армії подяку.

Настрахані тигри не наважилися більше нападати на таких небезпечних ворогів. Вони ще трохи полежали, люто блискаючи очима, для пристойності погарчали й, присоромлені, відступили у лісові хащі…

Урфіну Джюсу спало на думку оживити шкури вбитих тигрів — тоді він матиме найдужчих слуг у Чарівній країні. Він уже хотів був наказати зняти з тигрів шкури, та раптом передумав, відмінив наказ. Адже шкури шаблезубих тигрів, відомих своїм лютим норовом, можуть повстати проти нього, Урфіна, тоді з ними неможливо буде вправитися.

Біля другого провалля дуболоми зупинилися самі. Подолавши його по наведеному мосту, армія вийшла у степ. І тут на Урфіна чекала нова неприємність, про яку він і не думав, й не гадав.

Дуболоми надто мало бачили за своє коротке життя і, зустрівшись з невідомим, розгубилися, не знаючи, як їм поводитись.

Якби шлях їм перепинало провалля, вони були б обережні. Та, на лихо, їм трапилася велика річка, через яку треба було переправитись по дорозі із країни Жуванів у Смарагдове місто. А до того дуболоми бачили лише маленькі струмки, через які вони переступали, навіть не замочивши ніг. Тому широка гладінь річки видалася генералові Лану Піроту просто новим шляхом, зручним для ходи.

Урфін Джюс не встиг вимовити й слова, як дерев'яний генерал гаркнув:

— За мною, моя хоробра арміє!

З цими словами він збіг зі схилу в річку, а слухняні дуболоми сипнули за ним. Річка біля берега була глибока, а течія швидка. Вона підхопила генерала, капралів, солдатів і понесла їх, перекидаючи і стукаючи один об одного. Даремно Урфін Джюс у відчаї гасав берегом і репетував на все горло:

— Стійте, дуболоми! Стійте!

Солдати виконували лише накази свого генерала, до того ж вони не розуміли, що з ними діється, і взвод за взводом крокували у воду.

Ще дві-три хвилини — і завойовник лишився без армії: її всю поглинула річка.

Урфін рвав на собі волосся з люті і відчаю.

— Не треба засмучуватися, повелителю! — пробурмотів пугач. — Замолоду я бував у цих місцях і пригадую, що за кілька миль унизу річка заросла очеретом: там наші воїни затримаються…

Слова пугача трохи заспокоїли Урфіна. Повантаживши вцілілий столярний інструмент на Топотуна, Джюс рушив берегом. Після півторагодинної швидкої ходи він побачив, що річка стала ширшою й мілкішою, на ній бовваніють очеретяні острівці, а неподалік ворушаться кольорові плями. Урфін з полегкістю зітхнув: справі можна було зарадити.

Вгледівши поміж солдатів Лана Пірота, Урфін закричав:

— Гей, генерале! Накажіть дуболомам пливти до берега!

— А як це пливти? — запитав Лан Пірот.

— Ну, тоді бредіть, якщо мілко!

— А як це — брести?

Урфін Джюс сердито сплюнув і взявся майструвати пліт. Врятування армії зайняло у нього понад добу. Дерев'яне військо мало жалюгідний вигляд: фарба на тулубах облупилась, розпухлі від води руки й ноги погано рухались. Довелось влаштувати тривалий привал. Солдати лежали на бережку цілими взводами на чолі з капралами і сохли, а Урфін збивав великий міцний пліт.

Бруківка з жовтої цегли вела на північ, і видно було, що нею давно вже не ходили. Вона заросла чагарями, і лише посередині лишилась вузенька стежка.

Дуболоми розтяглись у колону по одному. Першим ішов капрал Бефар, довгий ланцюжок замикав генерал Лан Пірот. Далі на Топотуні їхав Урфін Джюс.

Одна тільки людина із цієї дивної армії могла відчувати втому й голод, і це був її творець та повелитель — Урфін Джюс.

Настала пора обідати, треба було влаштовувати привал, та капрал Бефар усе тупав і тупав уперед, а за ним карбували крок невтомні дуболоми. Нарешті Урфін не витримав і сказав Лану Шроту:

— Генерале, звеліть армії зупинитись.

Лан Пірот легенько торкнувся булавою спини останнього солдата і почав:

— Передай…

Та дуболом не став вислуховувати наказ до кінця. Він зрозумів, що з якоїсь причини, до якої йому — жовтому номерові десять — байдуже, він повинен передати вперед цей удар. І зі словом «Передай!» він стусонув палицею у спину жовтого дев'ятого солдата. Але його удар вийшов дещо сильнішим, аніж генеральський.

— Передай! — крикнув жовтий дев'ятий і тицьнув жовтого восьмого так, що той аж похитнувся.

— Передай, передай, передай! — лунало колоною, й удари частішали і сильнішали.

Дуболоми розпалилися. Кийки лупцювали фарбовані тіла, деякі солдати падали…

Минуло чимало часу, перше ніж Урфіну вдалося навести лад, і пошарпане дерев'яне військо вибралося на галявину