Анджей Сапковський - Сезон гроз

чув? Сам, видно, забрав. А сьодні пляски тут устроїв? Вимантити шось хочеш? Хрєн тобі. Вали звідси.

— Не вийду, поки…

Комендантка, не ослаблюючи стискання, відтягла Геральта і розвернула його. Обличчям до дверей.

— Здрисни.

Геральт не міг ударити жінку. Не мав, однак, жодних застережень щодо особи, котра мала плечі як у борця, пузо як перешнурований сальцесон і литки як у дискобола, а до всього цього ще й перділа як мул. Відіпхнув комендантку і з усієї сили стусонув її в щелепу. Своїм улюбленим правим хуком.

Решта завмерла, але тільки на секунду. Не встигла комендантка повалитися на стіл, розбризкуючи на всі боки квасолю та паприкову підливу, як стражниці кинулися на нього. Одній відьми́н, не довго думаючи, розквасив носа, другій врізав так, що аж зуби хруснули. Двох почастував знаком Аард — як ляльки, вони полетіли на стійку з алебардами, валячи їх усі з невимовним гуркотом і дзенькотом.

Дістав у вухо від комендантки, що стікала підливою. Друга стражниця, та, що мала твердий бюст, схопила його ззаду у ведмежі обійми. Відьми́н штурхнув її ліктем так, що аж завила.

Комендантку повалив на стіл, гепнув замашним хуком. Стражницю з розквашеним носом стусонув у сонячне сплетіння і звалив на землю, почув, як вона блює. Ще одна, вдарена у скроню, гепнулася стриженою потилицею об стовп, її очі моментально затуманилися.

Але на ногах трималися ще чотири і перевазі відьми́на прийшов кінець. Геральт дістав у потилицю, зразу після того — у вухо. А потім в крижі. Котрась зі стражниць підсікла йому ноги, коли відьми́н упав, на нього стрибнули ще дві, притисли до землі, молотячи кулаками. Решта не скупилася на копняки.

Одну з тих, що притискали, відьми́н поконав, ударивши чолом в обличчя, але його миттю прибила до землі друга. Комендантка — пізнав відьми́н по підливі, яка з неї капала. Ударом згори врізала йому в зуби. Геральт сплюнув кров’ю просто їй у вічі.

— Ніж! — заверещала стражниця, мотаючи стриженою головою. — Ніж мені дайте! Яйця йому відріжу!

— Нафіга ніж? — крикнула інша. — Я відкушу!

— Стояти! Струнко! Що це має означати? Струнко, я сказав!

Гучний голос, який змушував слухатися, перекрив гамір бійки і змусив стражниць опам’ятатися. Випустили Геральта з обіймів. Той ледве встав, відчуваючи біль. Вигляд поля бою трохи підняв йому настрій. Не без задоволення відьми́н придивився до власних досягнень. Стражниця, що лежала біля стіни, вже відкрила очі, але все ще не могла навіть сісти. Друга, скоцюрбившись, випльовувала кров і мацала пальцем зуби. Третя, з розквашеним носом, намагалася встати, але щоразу падала, послизнувшись у калюжі власної квасолевої блювоти. З усіх шести тільки половина трималася на ногах. Результат, отже, був цілком задовільний. Навіть коли враховувати той факт, що, якби не постороннє втручання, він сам зазнав би серйозних ушкоджень і невідомо, чи зміг би самостійно встати.

Втрутився ж, власне, дорого вдягнений чоловік зі шляхетними рисами обличчя, який просто випромінював авторитет. Геральт не знав, хто це. Натомість пречудово знав його супутника.

Франта у химерному капелюшку з приколеним до нього пером чаплі, з білявим накрученим на бігуді волоссям, що сягало плечей. У дублеті кольору червоного вина і сорочці з мереживним жабо. З незмінною лютнею і незмінним нахабним усміхом на вустах.

— Здоров, відьми́не! Але ж і вигляд у тебе! З потовченою пикою! Я лусну зі сміху!

— Здоров, Горицвіте. Я теж радий тебе бачити.

— Що тут відбувається? — Чоловік зі шляхетними рисами обличчя взявся під боки. — Ну? Що з вами? Доповісти за статутом! Негайно!

— То той! — комендантка витрусила з вух рештки підливи і звинувачувально показала на Геральта.

— Він винуватий, вельможний пане інстигатор! Бешкетував і лаявся, а потім узявся бити. А все із-за якихось мечів з кладовки, на які не мав квитанції. Ей, Гоншорек, шо ти там в куті корчишся? Всрався? Порухай булками, встань, скажи вельможному пану інстигатору… Альо! Гоншорек? Шо там з тобою?

Вистачило глянути уважно, щоб дізнатися, що там з Гоншореком. Не потрібно було перевіряти пульс, достатньо було глянути на біле, як крейда, обличчя. Гоншорек був мертвий. Звичайнісінько і просто сконав.

* * *

— Розпочнемо розслідування, пане з Ривії, — сказав Феррант де Леттенгоф, інстигатор королівського трибуналу. — Оскільки ви подаєте офіційну скаргу і позов, мусимо його розпочати, так каже закон. Допитаємо усіх, кто під час арешту і в суді мав доступ до твоїх речей. Заарештуємо підозрюваних…

— Тих, що й завжди?

— Перепрошую?

— Нічого, нічого.

— Ну так. Справа, я певен, буде вирішена, а винних у крадіжці мечів буде притягнуто до відповідальності. Якщо дійсно була крадіжка. Поручуся, що розгадаємо цю таємницю і правда виявиться. Рано чи пізно.

— Краще б рано, — тон інстигатора не надто подобався відьми́нові. — Мої мечі — мій засіб існування, без них не можу виконувати свою роботу. Знаю, що моя професія багатьма сприймається погано, а особисто я страждаю через негативні стереотипи. Які випливають з упереджень, забобонів і ксенофобії. Розраховую, що цей факт не матиме впливу на слідство.

— Не матиме, — сухо відповів Феррант де Леттенгоф. — Бо в нас тут панує правосуддя.

Коли пахолки винесли тіло померлого Гоншорека, за наказом інстигатора провели ревізію складу зброї та усього канцелярського закутка. Як легко було здогадатися, не було там і сліду мечів відьми́на. А комендантка, яка все ще дивилася на Геральта скоса, показала на підставку зі шпичкою, на яку небіжчик настромлював використані квитанції про прийняття речей на зберігання. Серед цих квитанцій миттю знайшлася та, що належала відьми́нові. Комендантка погортала журнал і за хвилину ткнула його їм під носи.

— Будь ласка, — показала з тріумфом — запис про отримання, як ляля. Підпис: Герланд з Риблі. Я ж говорила, шо відьми́н тут був і сам свої мечі забрав. А тепер мухлює, видно, хоче компенсацію получити! Із-за нього Гоншорек коні двинув! З нервів кров його залила і удар хватив.

Ні вона, ні будь-хто з інших стражниць не наважилася, однак, засвідчити, що Геральта під час отримання зброї хтось дійсно бачив. Тут постійно хтось ошивається — звучало пояснення, а вони були зайняті, бо їли.

Над дахом будинку суду з пронизливим вереском кружляли чайки. Вітер відігнав на південь грозову хмару з моря. Виглянуло сонце.

— Я б хотів одразу застерегти, — сказав Геральт, — що на мої мечі накладено сильні чари. Лише відьми́ни