Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

Тихий Став на Криворіжжі. «Матінко рідна, – подумалося мені, – це ж вони вже дісталися до мого села, і тепер ми його визволятимемо». Тихий Став, а далі Ганнівка, а там десь Вишневе, з якого щойно прийшов мій земляк Олег, водій беемпе… Ось чому він тут об’явився. Та ні, не може бути! Але ж диви, як буває – точнісінько наша хата й ті самі тополі… А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: «І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть».

Он же вони, тополі! Прийшли…

Нарешті нам сказали, що ніяких танків і генералів не буде. Розвідка повідомила, що Іловайськ майже чистий, але треба його прочесати, бо сепари, вони ж, як таргани, можуть бути в кожній шпарині. Такий генеральський кульбіт не сподобався нашому комбатові, але що мав робити? Виступив перед нами, як завжди, коротко: мовляв, мужики, зробимо. Раптом що – ніхто не буде забутий.

Потім ще був той розкішний двоповерховий особняк, у якому комбат зорганізував щось на зразок тимчасового штабу. Хтось із хлопців сказав, що це будинок тутешнього прокурора, який накивав звідси п’ятами разом з усім сімейством. Та виявилося – не з усім. Одного члена родини – попелясту кавказьку вівчарку з висячими вухами – прокурор залишив сторожувати дім, але зголоднілий пес, здається, тільки зрадів, коли побачив людей. Ми теж були голодні, бо нас підняли ще затемна, перед досвітком, коли нічого не лізе в горлянку, а після того була дорога, потім нас маринували під Грабським у чеканні танків і генералів, через те в декого вже скавчало в животі, а два холодильники в особняку були вимкнуті і порожні.

Поки комбат ділив сектори між сотнями, ми щипали дикий виноград, що вився на прокурорських балконах, і тоді я побачив тих двох хлопчаків, що гралися з голодною кавказькою вівчаркою. Інакше їх не назвеш, наших Хому й Аксьона, діти та й годі, у них ще й бороди не росли, і були вони схожі між собою, завжди усміхнені, завжди веселі й готові, шибеники, до якоїсь витівки. Їм би ще гратися, як оце вони гралися із собакою, їм би, футбольним фанатам, ганяти м’яча, що й робили вони, коли була змога, я ж кажу, геть тобі діти, та, коли я до них підійшов, обидва поздоровкалися по-дорослому, як здоровкаємося всі ми, азовці, не долоня в долоню, а стискаючи руку товариша біля ліктя, як вітали один одного легіонери і гладіатори, morituri, ті, що ішли на смерть, тому, стискаючи руку побратима трохи нижче ліктя, ми не знаємо, чи то ми вітаємося, чи прощаємося назавжди.

Так було і тоді, ніхто ще не знав, що очікує нас через півгодини, усе ще було спокійно, і цей луганський шибеник-ультрас Аксьон був без каски і броника, вони йому вже в’їлися в печінки, та каска і той важезний броник; я сказав йому: «Зодягни, з цим не жартують», а він, шалапут такий, каску ще зодягнув, а замість броника накинув на себе лише стареньку чорну «розгрузку».[4] Так, згодом виявиться, що бронежилет не врятував би Аксьона, але я тільки хочу сказати, що він був дитиною, як і Хома, так-так, хай вони, друзі-нерозлийвода, не ображаються на мене, але вони були ще дітьми, і я кажу це для того, аби всі зрозуміли, якою несправедливістю буде те, що станеться через півгодини.

А поки що все було як зазвичай.

«Мужики, зробимо, – сказав комбат. – Раптом що – ніхто не буде забутий. Уперед!»

Він був збіса рішучий і незворушний, комбат наш.

І пішли вперед мужики – вісімнадцятирічний Хома з Волині, який був сиротою, мав тільки названу матір, ще вчора він їй подзвонив і сказав: «Мам, я й після війни не вернуся додому, залишуся на Донбасі, бо тут мені буде роботи не менше, ніж зараз, але ти, мам, не хвилюйся, я люблю тебе, мам»; пішов дев’ятнадцятирічний ультрас Аксьон із Луганська, котрий теж недавно став сиротою, бо його зреклися рідні батько-мати за те, що пристав до бандерівців ще на Майдані; повів нашу чоту двадцятирічний Гризло з декалогом націоналіста під броником; пішов трохи старший за них Сіроманець, уже, можна сказати, зовсім дорослий «жонатий» мужик, який «працює» на будівництві у Києві, а йому прийшла вже третя повістка із військкомату, х-га-га; пішов сорокасемирічний Маестро, найдосвідченіший вояка у нашій чоті, який ще до цього побував на трьох війнах, а бач, підкорявся двадцятирічному студентові Гризлу; пішов котячою ходою Єгер, а там ген далі пішов наш стратег Мосе, пішла перша чота першої сотні – Змій, Джигун, Петюня, Молдаван, Босяк, Лисий, Редіс, Кліма, Ліс, пішли Тол, Мокрий, Картман, Рижий, Колізей, Солдат і Ліфтер, пішов Апостол зі своєю правдою і наукою, дриблінгом пішов Футболіст, поруч із ними – чистокровний Кельт і Метро, який упивався боєм, як медом, пішов з найдовшою бородою Буба, атож, це йшли знамениті бородані першої чоти; а подивіться-но, хто вирушав у другій чоті – там був сам Шухевич, ще не генерал, а вже вищий за маршала, потім Мілан, Чечен, Чек, ішов – ви не повірите – Моцарт, а також Русич, Сидор, Лемко, Макс і Муртень, ішов найпорядніший у світі Негідник і – слова з пісні не викинеш – був там вояка з іще химернішим позивним, ніж Негідник, це не хто інший, як наш балакучий донеччанин Лєнін, з такою ж куценькою борідкою, як у того більшовицького негідника, але він був із нашої штурмової чоти, в якій ще йшли Гал, Хімік, Ковбой, Сокира, ішли Бендер, Ярик, Глядач, Руна, ішли Піт, Борода, Муха, Лєший, Бонов, вирушав у цей веселий похід Турист, ішов із власним жеребом у кишені Фортуна, ішов – не летів – Вертоліт, і суворий Табала, і добросердий Кузя, а також Муром, котрий прибився до нас аж із Росії, ішов Хорват, самі знаєте звідки, і безстрашний словак Дрозак, який перед кожним боєм волав на всю горлянку:

«На вoйну, курва, на вoйну!!!»

Та война недавно забрала від нас Березу, забрала Сокола, Світляка, але, присягаюся, я бачив, як вони й зараз ішли поруч з нами, і їхня хода була найстрашніша.

І було любо глянути на чоту Кірта із третьої сотні, де йшли істинні звіробої Вовк, Бобер, Сова, Черв’як, а з ними, як і годиться, поруч був Айболіт; тут також ішли Сніжок, Акела, Боб, Шахта, ішов – ех,