Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

якби ви побачили, як красиво йшов у цей танок Танцюрист – часом зигзагом, часом навприсядки, сумішшю бойового гопака і танго смерті, – як відміряли свої пантерячі кроки Чилієць (ні, не з Чилі), Білорус (так, сябро), Серб (ні, не із Сербії, наш), Партизан, Сократ – однокурсник Хоми; а ще ж рушила чота третьої сотні – Демітос, Буйний, Гюрза, Борман, Моджахед, Вуйко, Сиваш, Вевеес, Малежа, Дерзкий, Золотий, Кіт, Олежка; пішли нога в ногу Злий і Палій, пішли, зрозуміло, наші командири Черкас і Троян, пішов зі своєю правдою Апостол, і ніколи ні в кого не було такого надійного прикриття, як у нас, бо це завдання взяли на себе черкаські холодноярці, їх, цих шайб-здоровил, цих чучупаків, упізнавали здалеку – Сіті, Амброс, Бізон (хто ще не бачив бізонів у Холодному Яру, то подивіться), Адвокат, Сліп, Роло, Зоян, Десант, Блондин, кияни Вітальос і Голд, тож нам не треба було озиратися, ми йшли вперед, і сонце по небі теж за нами пішло околяса й пекло, як скажене. Воно сипало жар з високості, але я вже не чув його палу, жар не діставав мене через броник і каску, тільки гупало й гупало в скроні: «Прийдуть з України верби і тополі… верби і тополі… верби і тополі…»

Агей, генерали! Ідіть сюди! На вoйну, курва, на вoйну! Хто вам сказав, що місто чисте, чия це розвідка донесла у ваші зарослі мохом вуха таку брехню, якщо там у кожній шпарині – у льохах, коморах, хлівах, на горищах – засіли бойовики. Чи ви самі до такого додумалися? Тоді за законом військового часу прошу до стінки, панове генерали, чи, як сказали б козаки-петлюрівці, до муру, авжеж, на розстріл, суки, бо он уже йде до вас новий міністр оборони Гризло, тремтіть, вийміть бакси з кишень, на тому світі вони не ходять, Гризло вас, підарасів, порішить особисто, хоч він, цей юний хлопчина, наймолодший чотовий у сотні, ще жодного разу не вжив слово «підарас», він червоніє від таких слів, ви, генерали, навіть не здогадуєтеся, що на світі є такі люди.

Та коли тут і там почали рватися гранати, коли осколок застряг у Гризловому бронежилеті, він, цей юний хлопчина з ніжною, як пух, бородою, підбіг до Маестро, підбіг до нашого сорокасемирічного діда Маестро, котрий воював на четвертій, але вже на своїй війні, котрий грав на всіх інструментах – від гітари до банджо, – так ось, наш чотовий Гризло, без п’яти хвилин міністр оборони, підбіг до Маестро й сказав таким голосом, що не вгадаєш, чи то був наказ, чи благання:

– Маестро! – сказав Гризло. – Прийми командування чотою…

Маестро змінився з лиця, Маестро підріс на голову, хоча в його віці вже не ростуть, хіба що по службі, як ось тепер, – йому довірив командування без п’яти хвилин міністр оборони, у бронежилеті якого застряг осколок якраз на тому місці, де під захисною пластиною було написано: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї», і далі вже нас повів Маестро. За ним пішли Гризло, Єгер, Сіроманець, а ген пішов Шухевич, Хунта, Палій, Мілан, Фінік, Солдат, пішли Гал, Змій і тінню пішов Тінь, пішов я, а зі мною пішов мій ровесник двадцятивосьмирічний Василь Симоненко, а з ним пішли верби і тополі, верби і тополі, верби і тополі, а горою за нами нога в ногу йшло околяса розпечене до білого сонце.

І тоді першим упав Хома.

4

Вранці я пішов у штаб до нашого Ідеолога. Ми його ще називаємо Одноріг. За тверду лінію, з якої його не зрушиш і танком. В однорогів немає або-або. Тільки – отак!

Розмова видалася, як і обіцяв Гризло, серйозна. Ідеолог сказав, щоб я взяв на себе обов’язки замполіта.

Я здивувався. По-перше, мені не подобалося це совєцьке слівце, а по-друге, який із мене замполіт?

Я йому так і сказав. Дивувало ще й те, що наш Ідеолог не страждав на рудименти минулого, а вигріб слово з чужої скрині.

– Ну, це умовно, – сказав він. – Назву посади можна придумати кращу.

– Навіщо думати? В УПА це називалося політвиховник.

– От бачиш? Ти вже готовий, – зрадів він.

– Чому я?

– По-перше, ти маєш педагогічний досвід. Викладав німецьку…

– У в’язниці, – сказав я. – У виправній колонії.

– Тим більше. Забув, як нам це знадобилося?

Він мав на увазі мої перемовини з начальником Маріупольської жіночої колонії. Тоді я справді знайшов «педагогічний» підхід до цього суворого чоловіка: як колега з колегою домовився, що його «підопічні», котрі відробляли норму в швацькій майстерні, пошиють чорним чоловічкам зелені уніформи з наметів. Однострої вийшли похватні, їх дехто носить і нині. Тільки Ідеолог даремно перебільшував мої педагогічні здібності. Наче не знав, що начальник колонії попросив зробити йому навзаєм одну делікатну послугу. Щоб ми допомогли йому повернути кіоск, який у нього віджали місцеві спритники. Ми так постаралися, що повернули йому три кіоски. Все одно вони були незареєстровані.

– А по-друге? – спитав я.

– По-друге, ти добре знаєш історію, гарно співаєш, знаєш напам’ять усю «Енеїду», легкий у спілкуванні…

– Ну, масовиком-розважальником я не збираюся бути.

– Та ні, ти будеш політвиховником, сам же кажеш.

– Я такого не казав, – вперся я.

– Як не казав?

– А так. Я тільки назвав саме слово, а що буду політвиховником – не казав.

Я набичився, щоб показати йому, що я не такий легкий у спілкуванні, як декому здається.

– Я думав, для тебе це буде почесна місія, – сказав він.

Ого! – місія.

– У нас начебто й немає кого виховувати, – огинався я.

– Ти будеш займатися не стільки особовим складом, як зв’язками з громадськістю, – пояснив Ідеолог. – Тому я й згадав тюрму. Нам треба більше спілкуватися з місцевим населенням, з органами адміністрації, з осередками культури. На цьому полі у нас не менше роботи, ніж на війні.

«Мам, я й після війни не вернуся додому, – згадав я Хому. – Залишуся на Донбасі, бо тут мені буде роботи не менше, ніж зараз».

– То як? – спитав Ідеолог. – Згода?

– Не знаю, – знизав я плечима.

– Маляре! – підвищив він голос. – Ти пройшов Маріуполь, Мар’їнку, Іловайськ… Ти бачив тих людей?

– Бачив.

– Це ж глина. Не дуже піддатлива, але глина. З неї можна ліпити. А ти ж не тільки маляр, а й скульптор.

Зі скульптором він, звичайно, загнув, та я починав розуміти, що Одноріг не лишає для мене вибору. Він вів свою лінію твердо і рівно, як оратай веде борозну. Або-або тут не проходило. Тільки – отак!

Але я знов згадав