Патрік Зюскінд - КОНТРАБАС

була, так би мовити, чистим аркушем. Йому пощастило. А Моцарт ніколи так не вважав. І це я ставлю йому в провину. Тут я вільний і говорю прямо, бо це мене сердить. А ще, до речі: забудьте все, що Моцарт написав для контрабаса, — окрім того, що звучить в останній дії «Дон Жуана», — забудьте. Оце щодо Моцарта. А зараз я мушу ще разочок ковтнути…

Він встає, ідучи геть, спотикається об контрабас, лається.

… О Господи! Завжди він під ногами, цей йолоп! Ви можете мені сказати, чому чоловік тридцяти п'яти років, а саме я, живе разом з інструментом, який йому постійно заважає?! У всіх розуміннях: людському, суспільному, транспортно–технічному, сексуальному й музичному — тільки заважає?! Це якесь прокляття! Ви можете мені це пояснити?! Пробачте мені, що я кричу. Але тут я можу кричати скільки захочу. Ніхто не почує завдяки акустичним плиткам. Жодна людина не почує мене… Але я його ще розіб'ю, одного дня я його таки розіб'ю…

Йде по нову пляшку пива.

Моцарт, увертюра до «Фігаро».

Музика закінчується. Він повертається. Наливає пиво.

Ще кілька слів про еротику: ця маленька співачка — чудова. Вона справді маленька і має чорні очі. Може, вона єврейка. Мені байдуже. У всякому разі звати її Сара. Оце була б жінка для мене. Знаєте, я ніколи не зміг би покохати віолончелістку, литавру теж метку — ні. Хоча — з огляду на інструмент — контрабас геніально парується з литаврою — симфонія з Концерту Діттерсдорфа. Тромбон теж підходить. Або віолончель. Ми й так найбільше граємо в парі з віолончеллю. А от з людьми не виходить. Це все не для мене. Мені, як контрабасисту, потрібна жінка, що являє собою протилежне мені: легкість, музичність, красу, щастя, славу і груди повинна вона мати…

Я був у музичній бібліотеці й подивився, чи є там щось для нас двох. Цілі дві арії для сопрано з контрабасом. Дві арії! Звичайно, знову–таки цього зовсім невідомого Йогана Шпергера, що помер 1812‑го. Ще один Нонет Баха, Кантата 152, але нонет — це майже цілий оркестр. Отже, залишаються два твори, які ми разом могли б виконати, звичайно, замало. Дозвольте, я ковтну.

Що треба сопрано? Давайте без ілюзій! Сопрано треба корепетитора. Пристойного піаніста. А ще краще диригента. Режисер теж піде. Навіть технічний директор для неї важливіший, ніж контрабас. Мені здається, у неї було щось із нашим технічним директором. А цей чоловік — чистісінький бюрократ. Зовсім немузикальний тип функціонера. Товстий хтивий старий козел. До того ж голубий. А може, у неї й не було з ним нічого. Чесно кажучи, я не знаю. Та мене це й не обходить. А з іншого боку мені було б шкода. Бо з жінкою, яка спить з нашим технічним директором, я не міг би піти в ліжко. І стоїть питання, чи ми взагалі коли–небудь до цього прийдемо, бо ж вона мене ще зовсім не знає. Не думаю, щоб вона мене помітила. З музичного боку, напевне ні, та й як! Хіба, може, в їдальні. Виглядаю я не так погано, як граю. Але вона рідко буває в їдальні. її часто запрошують. Старші співаки. Гастрольні зірки. До дорогих рибних ресторанів. Одного разу я був свідком. Морський язик коштує там п'ятдесят дві марки. Мені це видається бридким. Мені бридко, коли молодесенька дівчина сидить із п'ятдесятирічним тенором — цей тип за два вечори отримує тридцять шість тисяч! А ви знаєте, скільки заробляю я? Я заробляю одну вісімсот чистими. Якщо ми робимо записи або я граю ще десь в іншому місці, тоді трохи більше. А взагалі я отримую одну вісімсот. Таку зарплату має зараз службовець найнижчої категорії чи студент на підробіток. А яка в них освіта? Ніякої освіти. Я чотири роки провчився в музичному вузі; у професора Краучника я вивчав композицію, а в професора Рідерера — вчення про гармонію; ранками я мав три години репетицій, а вечорами чотири години концертів, а коли був вільним, то мусив чергувати, до дванадцятої спати ніколи не лягав, а в проміжках повинен був ще займатися з інструментом, і, бачить Бог, що якби я не був такий обдарований, якби не схоплював усе на льоту, мені доводилося б щодня працювати по чотирнадцять годин!

Але я міг би піти до рибного ресторану, якби захотів! І я дав би п'ятдесят дві марки за морський язик, якби було треба. І оком не змигнув би, ви мене погано знаєте! Але мені бридко! Крім того, всі ці пани без винятку одружені.

Будь ласка, якби вона прийшла до мене — але ж вона мене не знає — і запропонувала б мені: «Милий, давай підемо обідати в рибний ресторан!», — тоді я відповів би: «Звичайно, серденько, чому ні; замовимо морський язик, навіть якщо він коштує вісімдесят марок, мені байдуже». Бо я ж кавалер жінки, яку кохаю, з голови до ніг. Але гидко, коли ця жінка ходить кудись з іншими чоловіками. Я відчуваю до цього велику огиду! Жінка, яку я кохаю! Не ходитиме з іншими панами до рибного ресторану! Вечір за вечором!.. Хоча вона мене не знає, але… але для неї це єдине вибачення! Коли вона мене знатиме… коли вона зі мною познайомиться… це неймовірно, але… коли ми знатимемо одне одного, тоді — вона у мене побачить, це я вже зараз вам обіцяю, бо… бо…

Раптом він починає верещати.

… я не дозволю, щоб моя дружина, тільки тому, що вона сопрано, і співатиме одного дня Дорабеллу, Аїду чи Баттерфляй, а я простий контрабасист! — щоб вона… тільки тому… ходила до рибних ресторанів… цього я не дозволю… перепрошую… Вибачте… мені треба трохи… заспокоїтися… здається… заспокоїтися… — Ви думаєте, що… хоч одна жінка… взагалі на мене подивиться?..

Він пішов до програвана, щось поставив.

… Арія Дорабелли… з другої дії… «Созі Гап ШПе»…

Коли починає звучати музика, він починає тихо схлипувати.

Ви знаєте, коли слухаєш її спів, не ймеш віри в те, що це вона. Хоча досі вона отримує менші партії — друга квіткарка в «Парсифалі», придворна співачка в «Аїді», Бейз у «Баттерфляй» і таке інше, — але коли вона співає і коли я чую, як вона співає, скажу вам чесно, у мене розривається серце, інакше я сказати не можу. І така дівчинка йде з якоюсь приблудною гастрольною зіркою до рибного ресторану! їсти плоди моря чи буйабес! У той час як чоловік,