Елізабет Костова - Викрадачі

нервовий зрив? Звідки було дізнатися, коли мій пацієнт відмовлявся обговорювати це зі мною? Серед багатьох припущень було в мене й таке: Роберт, на додаток до основного діагнозу, міг страждати від посттравматичного стресу. Але, якщо це й так, що то була за травма? Чи могло так статися, що тією травмою стали його відчайдушний вчинок і арешт у музеї? У небагатьох медичних документах, які потрапили до мене, ніщо не вказувало на якусь трагедію в минулому, хоча розлучення з дружиною повинно було його засмутити. Дуже обережно, коли видавалася слушна нагода, я намагався підштовхнути його до розмови. Він продовжував мовчати, так само як і вперто перечитувати оті листи. Одного ранку я спитав, чи не погодиться він дозволити мені поглянути на ті листи, суто між нами, тому що вони вочевидь так багато для нього значать.

— Слово честі, я не залишу їх у себе, ясна річ, а якщо ви мені їх позичите, я можу зробити копії, а самі листи поверну вам цілими й неушкодженими.

Він обернувся до мене, й на обличчі промайнуло щось схоже на зацікавленість, але вже за мить він знов похмурнів та заглибився в себе. Він старанно зібрав листи, більше не дивлячись мені в очі, і повернувся на ліжку спиною до мене. Ще хвилина, і мені не залишалось нічого іншого, як залишити палату.

Розділ 4

Марлоу

Коли на другому тижні перебування Роберта в нашій лікарні я завітав до його палати, то побачив, що він малював у своєму альбомі. То був просто начерк жіночої голівки у три чверті з ледь наміченим кучерявим волоссям. Я відразу визнав легкість та виразність малюнка, ці якості були помітні з першого погляду. Легко сказати, від чого ескіз стає слабким, значно важче пояснити ті злагодженість і внутрішню силу, які роблять його живим. Малюнки Олівера були живими, навіть більше, ніж просто живими. Я спитав, чи він малює з власної уяви, чи то портрет реальної особи, але він проігнорував мене так відверто, як ніколи раніше — закрив альбом і відклав подалі. Коли я прийшов до нього наступного разу, він вимірював кроками палату, і я побачив, як він раз за разом стискає щелепи.

Спостерігаючи за ним, я знов подумав: його небезпечно виписувати, доки ми не пересвідчимося, що він не впаде знову в агресію від якихось поштовхів буденного життя. Я не знав навіть, з чого саме складалося це життя для нього. Секретарка з реєстратури «Ґолденґров» на моє прохання зробила попередні розшуки, але ми не знайшли поблизу Вашингтона жодного місця, де він міг би влаштуватись на роботу. А чи були в нього гроші, аби сидіти вдома й малювати цілими днями? У телефонній книзі федерального округу Колумбія Роберта Олівера не було, а та адреса, яку Джон Ґарсіа отримав від поліції, виявилася адресою колишньої дружини Роберта в Північній Кароліні. Він був розлючений, пригнічений, він наближався до справжньої слави й, напевно, в нього не було власної домівки. Випадок з малюнком в альбомі сповнив мене надією, але потому він виявив ворожість глибшу, ніж будь-коли.

Мене зацікавила його очевидна майстерність у малюнку, як і той факт, що він був дійсно відомим художником. Хоча зазвичай я уникаю зайвих пошуків в Інтернеті, все ж подивився, що є про нього там. Виявилось, що Роберт одержав ступінь магістра мистецтв в одному з провідних художніх закладів Нью-Йорка, короткий час викладав там, а також у коледжі Ґрінхіла та ще в одному коледжі у штаті Нью-Йорк. Він посів друге місце на щорічному конкурсі Національної портретної галереї, був обраний членом двох асоціацій образотворчого мистецтва США, мав персональні виставки в Нью-Йорку, Чикаго та Ґрінхілі. Його роботи з’являлись на обкладинках декількох відомих часописів з мистецтва. Було в Інтернеті й кілька фотографій картин, проданих ним за багато років: портрети й пейзажі, у тому числі два портрети без назви — чорнявої жінки, схожої на ту, кого він малював тоді в палаті. Мені здалося, що в цих портретах було щось від манери імпресіоністів.

Жодних заяв або інтерв’ю художника я не знайшов. У Інтернеті, подумав я, Роберт був таким само мовчазним, як і наодинці зі мною. Мені спало на думку, що його творчість може стати надійним містком до нашого спілкування, тож я забезпечив його великою кількістю гарного паперу, вуглин, олівців та пер — все це я власноруч приніс йому зі своїх запасів. Він скористався усім тим, щоб знов і знов малювати ту жіночу голівку, коли не перечитував листи. Він почав розставляти ці малюнки по палаті; я залишив йому клейку стрічку, тоді Роберт розвішав їх на стінах без ладу, створивши цілу галерею. Як я вже зауважив, його малюнки були надзвичайними. У них я бачив і тривале навчання, і величезний природний хист, який згодом ще побачу в його живописі. Невдовзі він змінив ракурс малюнків — тепер він малював жінку анфас. Її тонкі риси й великі чорні очі привернули мою увагу. На деяких малюнках вона посміхалась, на інших здавалася сердитою, причому таких була переважна більшість. Зрозуміло, я дійшов висновку, що це обличчя є відображенням його власної мовчазної люті. Я навіть почав фантазувати, чи не уявляє мій пацієнт себе особою протилежної статі, хоча відповідей на запитання із цього приводу — не те що словами, а хоча б найменшим натяком, жестом, поглядом — я від нього так і не дочекався.

Коли Роберт Олівер перебував у «Ґолденґров» уже понад два тижні, зберігаючи свою мовчанку, мені спало на думку перетворити його палату на студію художника. Для цього потрібно було отримати дозвіл керівництва на експеримент, а також ужити в самій палаті деяких заходів безпеки: у такому кроці був певний ризик, але Роберт до того вже довів, як відповідально він ставиться до олівців та інших знарядь малювання. Щоправда, спершу я збирався обладнати йому куточок у кімнаті працетерапії, однак пізніше подумав, що Роберт, з огляду на його стан, навряд чи малюватиме фарбами там, де багато людей. Я власноруч обладнав його палату, поки він був на черговій прогулянці, і почекав його повернення, аби подивитися на реакцію.

Палата на одну особу була сонячною; я посунув ліжко ближче до стіни, аби звільнити місце для великого мольберта. Полиці я заставив олійними фарбами, акварелями, гіпсом, ганчірками, баночками з пензлями, уайт-спірітом і розчинниками фарб, поклав дерев’яну палітру й шпателі. Дещо з цього я приніс із дому, зі своїх власних запасів: вони були вже не новими, й саме це