Ю. Несбе - Червоногрудка

навіжені, підійшов до нього й поцікавився в Харрі, чи не він «типу Брюс Вілліс з Австралії». Три — цілих три! — роки минуло відтоді, як на газетних передовицях друкували його фотографії, а сам він строїв дурника в телевізійних ток-шоу, розповідаючи про серійного вбивцю, якого застрелив у перестрілці в Сіднеї. Харрі мерщій подався до перукарні — Елен порадила обстригтися наголо.

— А знаєш, що найгірше? Я готовий присягнути, що цей чортів адвокат знав про все ще до виголошення вироку й міг би відразу сказати, щоб присягу анулювали негайно. Але ж ні — він просто сидів, потирав руки й чекав!

Елен знизала плечима:

— Буває. Вміла робота захисника. Правосуддя вимагає жертв. Будь непохитним, Харрі!

І хоча в словах Елен відчувася сарказм, але, загалом, вона мала рацію.

Харрі притулився чолом до прохолодного скла Ще один теплий жовтневий день. Цікаво, де ця Елей, молода співробітниця, з блідим, ляльковим гарненьким личком, маленьким ротиком і круглими очками, набралася такого цинізму. Дівчинка з міщанської сім’ї, єдине дитя, якому завжди у всьому потурали і навіть послали навчатися до швейцарського пансіону. Хтозна, може, з часом вона стане ще цинічнішою.

Харрі закинув голову й видихнув, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

— Ще, ще, — голосним шепотом попрохала Елен й тихенько поплескала в долоні — зображала схвальні оплески.

— У неонацистів він проходить під кличкою Бетмен.

— Ясна річ. Бейсбольна біта англійською — «бет».

— Та не нацист — адвокат.

— Ух ти! Вже цікавіше. Чи це означає, що він вродливий, багатий і остаточно з’їхав з глузду, що в нього рельєфна мускулатура на животі й крута тачка?

Харрі розсміявся:

— Тобі б вести власне ток-шоу, Елен. Його так звуть, бо він завжди виграє справу, коли береться захищати кого-небудь із них. До того ж він одружений.

— У нього є хоча б один ґандж?

— Так, він раз у раз намагається підкласти нам свиню, — відповів Харрі, наливаючи собі чашку натуральної кави. Елен привезла в контору кавоварку ще років два тому, коли тільки-но влаштувалася на роботу. Як на лихо, через це Харрі вже не міг пити розчинну бурду, як раніше.

— Він пнеться у Верховний суд? — спитала вона.

— Авжеж. Побачиш — йому й сорока не стукне, а він уже там засідатиме.

— Закладаюся на тисячу крон, що дзуськи!

— Приймається.

Вони засміялися і цокнулися паперовими стаканчиками.

— Ти не проти — я візьму цей ось номер «МОДЖО»? — запитала вона.

— Там на розвороті — десять найгірших фотографій Фреді Меркюрі. Оголений торс, пов’язка на стегнах і посмішка до вух. Повний набір. Забирай!

— А мені подобається Фреді Мерк’юрі. Подобався.

— Я й не казав, що мені він не подобається.

Синє крапчасте крісло-вертушка, яке споконвік було встановлене на нижньому рівні, раптом заскрипіло під вагою Харрі, ніби протестуючи, тільки-но він спробував відкинутися на бильце. Він зірвав приклеєний до його телефона жовтий стікер з написом рукою Елен.

— Що це таке?

— Чи ти сам не бачиш? Тебе питав Мьоллер.

Харрі потрюхикав коридором, передчуваючи, як шеф зараз міцно стулить губи й заклопотано насупить брови, дізнавшись, що Сверре Ульсен знову на волі.

Молода рум’янолиця дівчина коло ксерокса квапливо посміхнулася, коли він пробігав повз копіювальну кімнату. Харрі не посміхнувся їй. Мабуть, якась нова співробітниця. Аромат її парфумів був нудно-солодкий, якийсь важкий, і тільки дратував його. Він глипнув на секундну стрілку годинника.

Отже, тепер його дратують парфуми. Що з ним, власне, відбувається? Елен якось сказала, що йому бракує простих потреб, які допомагають розслабитися нормальним людям. Після повернення з Бангкока він так надовго заліг на дно, що втратив будь-яку надію коли-небудь піднятися. Все довкола було холодне й похмуре, все однаково гнітило його. Ніби він і справді вже давно лежить під водою. Його ніби облягала мертва тиша. Коли люди розмовляли з ним, слова, як повітряні бульбашки, виривалися з їхнього рота, злітаючи вгору. От що таке тонути, думав він і чекав. Але нічого не відбувалося. Порожнеча, і все. І більше нічого. Та він упорався.

Завдяки Елен.

Вона з’явилася в житті Харрі у перші ж тижні після його повернення. Щовечора, коли наприкінці робочого дня він складав свої речі і йшов додому, вона пильнувала, щоб він не навертався до пивної, наказувала йому не нервувати, якщо він спізнювався, вирішувала, придатний він сьогодні до роботи чи ні. Зо два рази відправляла його додому, страхаючи, що інакше з ним не розмовлятиме. На це витрачався час, та Харрі не мав куди особливо поспішати. І якоїсь п’ятниці вона з приємністю зауважила, що Харрі не брав у рот ані краплі вже цілий тиждень.

Зрештою він відверто запитав, навіщо їй, дівчині з блискучою юридичною освітою і не менш блискучими перспективами, вішати собі на шию таке ярмо. Чи вона не розуміє, що її кар’єрі це аж ніяк не посприяє? Чи вона не може знайти собі більш успішних друзів?

Вона серйозно подивилася на нього й відповіла, що вона робить це тільки для того, щоб паразитувати на його досвіді, і що він найкращий слідчий у відділі вбивств. Дурниця, звичайно, та йому було дуже приємно це чути. До того ж Елен була сповнена такого ентузіазму, таких амбіцій, що до неї мимоволі прислухаєшся. Останні півроку Харрі навіть почалося щось удаватися. Дещо навіть неймовірно здорово. Як у справі зі Сверре Ульсеном.

Дійшовши до дверей кабінету Мьоллера, Харрі на ходу кивнув якомусь поліцейському у формі, але той удав, що не помітив його.

Харрі подумав, що якби він був учасником передачі «Останній герой», то його погану карму помітили б відразу і відправили б додому на першому ж засіданні ради племені. Засідання ради? Боже, він уже навіть мислить термінами цих ідіотських програм на ТБ-3. Ось на що перетворюєшся, просиджуючи щодня перед телевізором по п’ять годин. Та це однаково краще, ніж напиватися в «Скрьодері».

Він двічі постукав у двері. Просто в табличку: Б’ярне Мьоллер, НВП.

— Увійдіть.

Харрі поглянув на годинник. Сімдесят п’ять секунд.

ЕПІЗОД 7

Кабінет Мьоллера, 10 жовтня 1999 року

Начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер скоріше лежав, ніж сидів у кріслі, і його довгі ноги стирчали з-під столу. Руки за головою, праве плече й вухо затискають телефон — наочний приклад того, що досвідчені слідчі називають «довга розмова». Коротко пострижене волосся робило його схожим на колобка і Кевіна Костнера у фільмі «Охоронець». Мьоллер «Охоронця» не дивився. Він не був у кіно п’ятнадцять років. Усе через те, що доля нагородила його загостреним почуттям обов’язку, занадто короткою добою, а на додачу ще двома дітьми