Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

вони мали піднятися разом. І він гадки не мав, наскільки вона його випередила. Єдине, що він міг вчинити, — доганяти її так швидко, як тільки міг.

Він повернувся до кімнати, щоб забрати їхній харчовий запас на день, — Анна про це не подумала. Свій багаж вони могли забрати, спустившись і, схоже, їм доведеться попросити притулку ще на одну ніч.

Його збори мусили розбудити господаря, бо старий раптом з’явився з дальшої кімнати. Його погляд упав на порожній Аннин матрац і він майже звинувачувально пошукав очима Віктора.

— Моя дружина пішла першою, — сказав Віктор. — Я піду слідом за нею.

Старий виглядав дуже серйозним. Підійшов до відчинених дверей і стояв, дивлячись на гору за селом.

— Недобре було відпускати її, — сказав він, — ви не мали їй цього дозволити.

Віктор казав, що старий виглядав дуже занепокоєним і хитав головою, щось бурмочучи собі під ніс.

— Та все гаразд, — сказав Віктор. — Я швидко її піймаю і ми, напевне, повернемося одразу ж після полудня.

Він поклав руку старому на плече, щоб його заспокоїти.

— Дуже боюся, що буде запізно, — сказав старий. — Вона піде до них, а як буде з ними, то не повернеться.

Він ще раз вжив слово «sacerdotesse», влада «sacerdotesse», і його тривога, його занепокоєння передалися Вікторові. Тепер теж відчув страх, що гнав уперед.

— Ви хочете сказати, що на вершині Монте Веріта хтось живе? — спитав він. — Люди, що можуть на неї напасти і завдати шкоди?

Старий почав швидко говорити і в потоці слів, який він вивергав, тяжко було знайти сенс. Ні, сказав він, «sacerdotesse» її не скривдять, вони нікого не кривдять; річ у тому, що вони її заберуть, щоб вона стала однією з них. Анна піде до них, вона нічого не зуміє з собою вдіяти, така сильна їх влада. Старий казав, що двадцять, тридцять років тому його донька пішла до них: він ніколи вже її не бачив. Інші молоді жінки з села і з долини внизу були покликані «sacerdotesse». Коли покликані пішли, ніхто не зумів їх повернути. Ніхто їх знову не побачив. Ніколи, ніколи. Так було впродовж багатьох років, за часів його батька і батька його батька, і навіть ще раніше.

Нині невідомо, коли «sacerdotesse» вперше з’явилися на Монте Веріта. Жоден живий чоловік їх не бачив. Вони жили там, замкнувшись, за стінами, але, як він уперто запевняв, мали чарівну силу. «Хто каже, що це від Бога, хто — від диявола, — говорив він, а ми не знаємо, не можемо розказати. Ходять чутки, що «sacerdotesse» на Монте Веріта ніколи не старіють, завжди залишаються молодими і прекрасними, і що свою силу вони черпають від місяця. Це місяцю вони поклоняються, і сонцю».

Віктор мало що збагнув із тієї дикої розмови. Це все мусило бути легендою, марновірством.

Старий похитав головою і глянув на гірську стежку.

— Минулої ночі я побачив це в її очах. Цього я боявся. В неї були такі очі, як у тих, що їх покликали. Я бачив таке раніше. В моєї доньки, в інших.

До того часу решта членів сім’ї прокинулись і по одному зайшли до кімнати. Здавалося, вони відчули, що трапилося. Молодший чоловік, жінка, навіть діти дивилися на Віктора з тривогою і дивним співчуттям. За його словами, все довкола викликало в нього не стільки тривогу, скільки роздратування і гнів. У думках зринали коти і мітли, відьми й шістнадцяте сторіччя.

В долині повільно розходився туман, пливли хмари. Лагідне світло в небі, на сході за горами, сповістило про схід сонця. Старий сказав щось молодшому і вказав йому палицею.

— Мій син покаже вам стежку, але пройде лише частину дороги. Далі він йти не хоче.

Віктор казав, що коли він виходив, усі очі були звернуті на нього, не лише з тієї крайньої хати, а з усіх інших домівок сільця, він помічав обличчя, що дивилися з-за привідчинених віконниць і напіввідкритих дверей. Усе село було на ногах і, зворушене, пильно спостерігало за ним.

Його провідник навіть не спробував заговорити з ним. Йшов уперед, плечі опущені, очі втуплені в землю. Віктор відчував, що він пішов лише з наказу старого, його батька.

Стежка була вибоїстою і кам’янистою, у багатьох місцях розбитою і, як вважав Віктор, йшла руслом висохлого струмка, непрохідного під час дощу. Але зараз, у розпал літа, нею легко було підійматися. Після годинного підйому зелень, терен та чагарники зосталися позаду і вершина гори проколювала небо прямо над їхніми головами. Вона була розділена надвоє, наче два пальці одної руки. З глибини долини і навіть із села цього поділу не було видно, — два піки зливалися в один.

Доки вони підіймалися, зійшло сонце і тепер світило з усіх сил, коралово осяваючи південно-східний схил. Котилися великі вали м’яких хмар, закриваючи світ унизу. Вікторів провідник раптово зупинився і показав уперед, де скальний виступ, наче втятий лезом бритви, повертав на південь і тягся, скільки було видно.

— Монте Веріта, — сказав він і повторив. — Монте Веріта.

Тоді швидко повернувся і подерся назад шляхом, яким вони прийшли.

Віктор гукнув до нього, але чоловік не обізвався, навіть голови не повернув. За мить його вже не було видно. Вікторові не зосталося нічого іншого, як іти самому довкола виступу. Він сподівався, що Анна чекає його по той бік.

Йому потрібно було півгодини, щоб обійти виступ, і з кожним кроком його неспокій зростав, бо там, з південного боку, не було ніякого пологого схилу, — прямовисна гора. Невдовзі дальше просування стало неможливим.

— Тоді, — розповідав Віктор, — я пройшов через щось схоже на розколину в скелі, всього за футів триста від вершини; і побачив монастир, побудований з каменю між двома піками, простий і неприкрашений; його оточувала стрімка кам’яна стіна, нижче вона обривалася у тисячофутову прірву, а зверху не було нічого крім неба і двох піків Монте Веріта.

То це було правдою. Віктор не збожеволів. Це місце існувало. Це був не нещасний випадок. Він сидів біля газового обігрівача, в санаторії, і те, що трапилося, не було фантазією, породженою трагедією.

Тепер, розповівши мені так багато, він здавався спокійним. Напруження майже спало, руки перестали тремтіти. Більше скидався на давнього Віктора і голос його був рівним.

— Мусив мати сотні років, — сказав він через