Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

І тут я збагнула, в чому справа: той самий батько, та сама мати, ті самі дата і місце народження, але ім'я — інше!

Що сталося зі мною в ту мить!.. У моїй голові все наче розпалося на шматочки, а потім знову склалося, але вже по-іншому, як у калейдоскопі. Із людською свідомістю таке подекуди трапляється.

Отже, я маю сестру-близнючку.

Усупереч збентеженню, я, спонукана цікавістю, розгорнула ще один папірець.

Це було свідоцтво про смерть.

Моя сестра померла.

Тепер ясно, чому я завжди відчувала якийсь дискомфорт.

Відкриття ошелешило мене, але не здивувало. Бо я завжди це відчувала. Я завжди знала — і це знання, таке природне і звичне, навіть не потребувало слів: був хтось іще. Якесь інакше повітря праворуч від мене. Якесь інакше, менш прозоре, світло. Щось дивовижне, що змушувало вібрувати порожній простір праворуч від мене. Моя бліда тінь.

Притиснувши руки до правого боку, я схилила голову так, що ніс ледь не торкався плеча. Це був давній жест, який я завжди робила, коли мені було боляче, коли була чимось спантеличена, коли мене до чогось примушували. Цей жест був надто звичним і буденним, і я не замислювалася над його причиною раніше. І ось тепер я відкрила його таємницю. Схиляючи голову праворуч, я шукала свою сестру. Шукала там, де вона мала бути, — поруч зі мною. Праворуч від мене.

Коли мій усесвіт оговтався і знову заходився повільно обертатися навколо своєї осі, коли я знову побачила перед собою оті два шматочки паперу, мені подумалося: «Так он воно як!» Біль утрати. Печаль. Самотність. Якесь дивне відчуття завжди тримало мене осторонь від інших людей, усе життя складаючи мені компанію, і ось тепер, знайшовши ці свідоцтва, я нарешті дізналася, що то було за відчуття. То була моя сестра.

Минуло ще багато часу, доки я не почула, як у кухні скрипнули двері. Від хвилювання ноги не слухалися мене, але я підскочила й вибігла аж на майданчик. Унизу, біля сходів, стояла місіс Робб.

— Усе гаразд, Марґарет?

— Так.

— Тобі нічого не треба?

— Ні.

— Коли захочеш — заходь до нас.

— Гаразд.

— Тато і мама незабаром повернуться.

І вона пішла.

Я поклала документи у бляшанку, а бляшанку засунула назад під ліжко. Потім вийшла зі спальні і зачинила за собою двері. Знову поглянувши у дзеркало, я аж здригнулася, зустрівшись очима з незнайомкою. Під її пильним поглядом по спині аж мурашки побігли.

Здавалося, вона прозирає мене наскрізь, бачить кожну кісточку мого скелета.

Трохи згодом на сходах почулися кроки. То поверталися батьки.

Я відчинила двері, вийшла на майданчик — і потрапила в батькові обійми.

— Молодець, доню! — сказав батько. — За все — відмінна оцінка.

Мати здавалася блідою і змореною. Від прогулянки в неї розболілася голова. Таке траплялося нерідко.

— І справді молодець! — докинула вона. — От любенька!

— То що скажеш, мала? — спитав батько. — Як воно — бути самій удома?

— Усе було добре.

— Я так і знав, що все буде добре, — відказав він та, не в змозі стриматися, знов обійняв мене — радісно, обіруч — і поцілував у маківку. — А тепер — у ліжечко. І довго не читай.

— Не буду.

Згодом я почула, як батьки починають звичну процедуру підготовки до сну: тато відчинив дверцята невеличкої шафи для ліків, видобув звідти мамині пігулки і налив води у склянку. Потім пролунала його звична фраза:

— Гарненько виспишся — краще почуватимешся вранці.

Після цього двері кімнати для гостей зачинилися, а трохи згодом рипнуло ліжко у батьковій спальні, і я почула, як тато клацнув вимикачем.

Я дещо знала про близнюків. Це коли одна клітина, замість того щоб перетворитися, як звичайно, на одну людину, якимось незбагненним чином перетворюється на двох абсолютно однакових людей.

Виявляється, я теж була близнюком.

Але сестра моя померла.

І що на мене чекає попереду?..

Лежачи під ковдрою, я натиснула рукою на маленький срібно-рожевий серпик у нижній частині тулуба. Це слід, що його колись залишила моя сестра. Наче археолог, який шукає залишки живих організмів, я досліджувала своє тіло, намагаючись знайти свідчення його давньої історії. І тіло моє було холодне, як тіло мерця.

І досі тримаючи листа в руці, я вийшла з крамниці й пішла нагору, до помешкання. Сходи вужчали з кожним наступ-ним із трьох поверхів. Сходячи нагору й на ходу вимикаючи за собою світло, я почала вигадувати фрази для чемної відмови, яку збиралася написати. «Я не той біограф, який вам потрібен, — напишу я міс Вінтер. — Сучасна література мене не цікавить. До того ж я не читала жодної з ваших книжок. Моє покликання — порпатися в бібліотеках та архівах, і за все життя мені ніколи не доводилося брати інтерв'ю в нині живого автора. Я почуваюся комфортніше з мертвими, а живі, чесно кажучи, мене дратують і нервують».

А може, цієї останньої фрази не писати?..

Порпатися з приготуванням їжі мені не хотілося. Вистачить і чашки какао.

Чекаючи, поки нагріється молоко, я поглянула у вікно. У склі з'явилося моє обличчя — таке прозоре й бліде, що крізь нього виднілася нічна темрява осіннього неба. Я притислася до холодної скляної щоки мого віддзеркалення. Коли б не оте скло, нас неможливо було б відрізнити одну від одної.

Тринадцять легенд

«Розкажіть мені правду». Це ніяк не йшло мені з голови — наче моя свідомість була пасткою, до якої потрапили ці три слова. Здавалося, вони ширяли у мансарді, під похилим дахом моєї квартири, як та пташка, що спіймалася, залетівши до помешкання через димар каміна. Не дивно, що благання хлопчика-репортера зачепило мене. Так і мало бути, бо від мене теж приховували правду, і мені самій судилося дізнатися про неї — і теж потайки. Розкажіть мені правду. І нічого, крім правди.

Але я твердо вирішила викинути з голови і ці слова, і сам лист.

Часу обмаль, мені слід поквапитися. У ванній я вимила з милом обличчя й почистила зуби. За три хвилини до восьмої, в нічній сорочці та капцях, я вже стояла біля чайника й нетерпляче чекала, поки він закипить. Хутчіш, хутчіш! Уже за хвилину восьма. Грілка готова, лишилося тільки наповнити склянку водою з крана. Найголовніше — встигнути. Бо о восьмій увесь величезний світ припиняє своє існування. І настає час читання книжок.

Години між восьмою вечора