Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— А це що за гість?  

— Це Рейн, — просто відповів Інар. — Я знайшов її в лісі, за крок від Сірої завіси.  

Щось промайнуло в очах ельфійки — цікавість? Тривога?  

— Дозволь глянути, — вона простягнула руки, й Інар обережно передав мене їй.  

Руки Таірнаель були теплими й на диво сильними. Вона звичним рухом розмотала тканину й уважно оглянула мене.  

— Незвичайна дитина, — вимовила вона нарешті.  

— Що ти маєш на увазі? — у голосі Інара промайнув неспокій.  

— Її аура... дивна, — ельфійка провела пальцем по моїй щоці. — Я не можу прочитати її минуле. Наче вона... щойно народилася з нізвідки.  

— Так і є, — кивнув Інар. — Я знайшов її в колисці з туману, прямо посеред Проклятого лісу. Жодних слідів батьків або... чогось іще.  

— Дитя туману, — задумливо протягнула Таірнаель. — А ти назвав її Дощинкою. Забавно.  

Вона піднесла мене до світла, що ллється через отвір у даху, і я завмерла, відчуваючи, як щось торкається мене — не фізично, а інакше, наче невидимі пальці обмацують щось усередині мене.  

— Дивовижно, — прошепотіла вона. — Жодних слідів магічного втручання, жодних проклять чи благословень. Просто... чистий аркуш.  

— Це добре чи погано? — запитав Інар.  

— Це... незвично, — ельфійка знову закутала мене в тканину. — Кожна істота несе на собі відбиток свого походження, свого роду, своїх предків. А вона... — Таірнаель похитала головою. — Наче впала з неба.  

Я відчувала, як мурашки біжать по моїй шкірі. Ельфійка щось відчувала — щось, пов’язане з моєю... унікальною ситуацією. З тим фактом, що моя свідомість явно не відповідала цьому крихітному тілу. Але, схоже, не могла зрозуміти, що саме не так.  

— І що тепер? — запитав Інар. — Я мало що знаю про дітей...  

— Тепер, — Таірнаель усміхнулася, і ця усмішка перетворила її обличчя, зробивши схожим на юну дівчину, — ти будеш вчитися, мисливцю. Як і всі ми колись. — Вона передала мене назад Інару. — А я допоможу. Це буде... цікаво.  

В її очах спалахнуло щось, що віддалено нагадувало дослідницький азарт.  

— Я маю оглянути її більш ретельно. Підготую все необхідне, — вона жестом вказала на двері в сусіднє приміщення. — Там є колиска. Поклади її туди, нехай відпочине. А сам розкажи мені докладніше, де саме ти її знайшов.  

Інар обережно відніс мене в невелику кімнату, де біля вікна стояла майстерно вирізана дерев’яна колиска. Коли він поклав мене туди, я помітила візерунки на бильцях — стародавні символи, значення яких вислизало від мене, але викликало дивне відчуття захищеності.  

— Відпочивай, Дощинко, — тихо сказав він. — Ти в безпеці.  

І я вірила йому. Незважаючи на те, що Кам’янка була дивним місцем — сумішшю рас, культур і світів на кордоні королівства, місцем, де сусідствували недавні вороги й істоти, які в інших місцях убивали б одне одного, — тут я почувалася в безпеці. Наче ця аномалія, цей притулок для тих, хто не вписувався у звичайний світ, був саме тим місцем, де мені варто було почати своє нове життя.  

Я заплющила очі, вперше дозволивши собі повністю розслабитися в цьому новому світі. Сон накрив мене миттєво, й останнє, що я чула, був тихий голос Інара, який розповідав Таірнаель про дивний туман у Проклятому лісі.  

Інар розплатився з Таірнаель за притулок, їжу й догляд за мною. Так ми й опинилися втрьох у дерев’яному будиночку на самій околиці села.  

Дім травниці був... затишним? Так, мабуть, саме це слово. Тепло потріскувало вугілля у вогнищі навіть ночами. Стіни, просочені ароматами трав, виділяли спокійне тепло. Дошки під кроками господині відгукувалися м’яким, майже мелодійним поскрипуванням. Сушені пучки рослин звисали зі стельових балок, повітря було сповнене терпким ароматом, що нагадує суміш лісових грибів і якихось екзотичних спецій.  

А от моє життя...  

Єдиною доступною мені розвагою було розглядання стелі й спостереження за павуком, що сплів павутину прямо над моєю колискою. Я навіть дала йому ім’я — Октавіус. У моменти особливого відчаю вела з ним уявні бесіди.  

*Гей, Октавіусе, ти хоч розумієш, наскільки тобі пощастило? Вісім кінцівок! Вісім! А в мене чотири, і жодною з них не можу керувати як слід. Ти плетеш сіті, полюєш, живеш як хочеш. А я навіть почухатися не можу нормально. Несправедливо, тобі не здається?*  

Павук діловито перебирав лапками, ігноруючи мої душевні терзання.  

*Гаразд, не відповідай. Я все одно знайду спосіб вибратися з цієї ситуації. Хіба я коли-небудь здавалася?*  

Я швидко звикла до ритму дому. Таірнаель вставала з першими променями сонця. Шаруділа сувоями, перебирала склянки, методично товкла трави в ступі. Її рухи були точними, вивіреними, як у хірурга під час операції.  

До неї приходили різні відвідувачі. Я прислухалася до кожної розмови з жадібністю зголоднілого за інформацією розуму.  

— П’ять крапель на півкружки води, не більше, — повчала вона сивого селянина, вручаючи йому крихітний пухирець з темною рідиною. — Інакше замість лікування безсоння отримаєш вічний сон.  

*Цікаво. Передозування снодійного? Класика. У моєму світі таке теж траплялося часто-густо.*  

— Кажуть, у північному лісі знову бачили мордолапа, — прошепотів мисливець, забираючи якийсь порошок.  

— Дурниці, — відрізала Таірнаель. — Ця тварюка сюди не полізе.  

*Мордолап? Звучить як помісь собаки з чимось украй неприємним. Сподіваюся, він не любить немовлят.*  

Одного разу в дім зайшов орк. Величезний, зі шкірою кольору моху, з намистинами й пір’ям, вплетеними в коси. Я злякалася, але він лише м’яко кивнув у мій бік і простягнув Таірнаель мішечок із чимось, що пахне гірким мигдалем.  

— Хороший учень має заслужити місце біля багаття, — вимовив він на прощання.  

*Учень? Багаття? Це метафора чи в них буквально конкурс на право погрітися?*  

День за днем я збирала пазл своєї нової реальності. Гноми вважають синій колір проклятим. Воронячий корінь — снодійне й потенційна отрута. Орки не беруть плату за навчання, але вимагають довести свою цінність. А Таірнаель...