Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Таірнаель була загадкою. Вона часто завмирала над моєю колискою, вивчаючи мене довгим, пильним поглядом. Наче бачила в мені щось, невидиме іншим.  

Одного разу вночі, коли вона думала, що я сплю, її пальці обережно торкнулися моєї долоні. По шкірі пробігло дивне тепло, схоже на статичну електрику, але... живе.  

— Неправильно... — пробурмотіла вона, нахмурившись.  

Я заплющила очі, прикидаючись сплячою, але мозок гарячково перебирав версії. *Що саме вона відчула? Що в мені "неправильно"? Моя доросла свідомість? Чи щось іще?*  

*Сподіваюся, вона не вирішить, що я якийсь демон. У середньовічних реаліях з демонами зазвичай не церемонилися.*  

Згодом я почала розрізняти кроки людей. Важка хода Інара відрізнялася від легких кроків Таірнаель як день від ночі.  

Інар часто приходив, сідав поруч із колискою й просто дивився на мене. Іноді з подивом, іноді з тривогою.  

— Ти така маленька, — одного разу пробурмотів він. — І така вперта. Ніколи не плачеш, тільки дивишся, наче все розумієш.  

*"Якби ти тільки знав, наскільки я розумію, дорогий мій Інаре. Моя впертість — це якір, який тримає мене в цьому світі. І повір, коли я підросту, ти дізнаєшся, наскільки впертою я можу бути. Запасайся терпінням".*  

Залишалося лише чекати. Чекати, коли перестане хитатися голова. Коли зміцніють м’язи. Коли я зможу сісти, потім поповзти, потім встати.  

*Октавіусе, як гадаєш, орки візьмуть мене в учениці? Цікаво, які в них критерії відбору? Сподіваюся, вони не включають поєдинки на сокирах у перший день занять.*  

Павук, як завжди, промовчав, зайнятий ремонтом своєї павутини.  

*"Та гаразд, не переймайся, я не ображаюся. Скоро я виберуся з цієї колиски. І тоді почнуться справжні веселощі".*