Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 4. Колискове ув'язнення

 

Минали дні, тижні...  
Світ повільно відчиняв переді мною свої двері — не одразу, потроху.  
Я навчилася тримати голову, потім — хапати іграшки, розрізняти голоси.  
Павука в кутку змінила строката намистина, прив’язана до мотузки. А потім і вона загубилася — і почалася нова епоха: я навчилася перевертатися.  
З тих пір усе стало змінюватися швидше.  

Але цього було недостатньо. Лежати й дивитися в стелю? Серйозно? У минулому житті я не могла висидіти й п’яти хвилин на місці, а тепер маю валятися в колисці, як безпорадна колода?  
Досить. Набридло. Я більше не можу терпіти. Моє тіло може бути дитячим, але мозок рветься до дії!  
Мені терміново потрібно було вибратися з цієї дерев’яної в’язниці.  

Я вже давно зрозуміла, що якщо зачепитися руками за край і підтягнутися, то можна побачити більше, ніж просто стелю, павука й Таірнаель, що човгає туди-сюди. Перший раз, коли я так зробила, стара ельфійка кинула на мене дивний погляд, але нічого не сказала. Я зробила вигляд, що так і треба, й продовжила далі.  
*Так, саме так, нічого незвичайного. Просто немовля вирішило зайнятися підтягуваннями. Дитяча гімнастика, знаєте. Дивись в інший бік, будь ласка, і продовжуй прикидатися, що не помічаєш. Зрештою, чотиримісячні діти щодня показують клас на перекладині, правда ж?*  

Потім я навчилася підтягуватися вище, чіплятися ногами й перевертатися на живіт. Якось мало не вивалилася з колиски, але вдало вчепилася в ковдру й повисла на ній, як кажан. Таірнаель у цей момент якраз зайшла в кімнату, і я присягнуся, що в її погляді промайнуло щось, схоже на повагу.  
*Так-так, я знаю, що вражаю. Може, даси мені медаль за акробатику в категорії "до року"? Або хоча б почесну грамоту "За видатні досягнення в галузі подолання власного безпорадного тіла"?*  

Але навіть цього було недостатньо. Повзати на четвереньках, як немовля? Фу.  
Я почала тренуватися. Довго, наполегливо, методично, незважаючи на протести мого нещасного тіла. Повзати на руках і ногах виявилося незручно — тіло слабке, м’язи не слухаються. Але хто сказав, що я маю одразу стати атлетом? Головне — не здаватися.  

Ось так, ще трохи... Ні, не туди! Боги, керувати цим тільцем — все одно що намагатися диригувати оркестром за допомогою рукавиць. Або писати симфонію, коли всі музиканти вирішили грати власну партію. Ліва рука, права нога, куди ви знову разом?!  

До середини літа я змогла підтягуватися по ліжку, хапатися за ніжку стільця, а потім за край столу. Це було моїм тріумфом. Так, шлях від колиски до меблів вийшов тернистим: я не раз прикладалася лобом об підлогу, один раз мало не перекинула на себе Таірнаелін столик з відварами, але в підсумку...  
Почувалася першовідкривачем, який щойно висадився на незвіданий континент.  
*Земля! Я підкорила вертикаль! Хто-небудь, фанфари й барабанний дріб, будь ласка! Хоча, якщо чесно, коліна тремтять так, ніби зараз складуся як картковий будиночок... але я стою! Я! Стою!*  

— Ти неймовірна істота, — раптом сказала Таірнаель.  
Я різко обернулася, втратила рівновагу й з гучним *ляп* гепнулася на підлогу.  
Стара ельфійка лише хмикнула, похитала головою й вийшла з кімнати.  
А я залишилася лежати, дивлячись у стелю й роздумуючи: що саме вона мала на увазі?  
Неймовірна в хорошому сенсі? Чи в сенсі *боги, що з цією дитиною не так*? Ставлю на другий варіант. Так і бачу, як вона пише у свій щоденник: *День 127. Дитина продовжує поводитися дивно. Можливо, одержимість? Чи мутація? Чи просто найупертіше немовля за всю історію цього світу?* Забавно, що вона вважає мене «істотою», а не дитиною. Все-таки в глибині душі вона розуміє, що зі мною щось не так.  

Після тріумфального падіння я взяла невелику паузу. Ну, точніше, моє тіло її взяло. Бо намагатися повзти, коли все болить, а ноги підкошуються — ідея так собі.  

Зате я лежала й слухала.  
Я навчилася чути не лише слова, а й їхні «тіні». Як читати між рядків.  
Як Таірнаель зітхала, коли говорили про ельфів. Як хмурилася, коли чула про королівську владу. Як уникала зустрічатися поглядом з деякими відвідувачами.  
Вона щось приховувала.  

Мене це забавляло. Усе село приходило до неї по зілля, поважало, а може, й побоювалося. Але ніхто не помічав дрібниць. Ніхто не бачив того, що бачила я.  
Коли ти фізично не можеш бігати по кімнаті або барабанити пальцями по столу, дивно, наскільки загострюється увага до деталей. Хто б міг подумати, що моя невгамовність обернеться таким гострим поглядом? Спостерігати за всіма цими людьми й нелюдами — єдине, що тримає мене на межі осудності. Що приховуєш, стара ельфійко? Що за таємниці ховаєш?  

Втім, і сама Таірнаель почала помічати дивацтва.  
— У неї надто розумний погляд, — почула я одного разу її слова, коли вона розмовляла з Інаром.  
— Усі діти такі, — відмахнувся він.  
— Ні. Вона дивиться так, наче розуміє більше, ніж має.  

Я б навіть фиркнула, якби могла. А ти проникливіша, ніж здаєшся, ельфійко. Хоча все одно на пару століть відстаєш від істини. Як же мене бісить, що я не можу заговорити й поставити тобі тисячу запитань, які рояться в моїй голові!  

Але це був тривожний дзвіночок. Мої особливості почали помічати. А мені цього не хотілося.  
Найкращий спосіб залишатися під покровом — поводитися максимально природно.  
*Просто посміхайся й махай руками, як звичайна дитина. Агу, агу. Бачиш? Я абсолютно нормальне немовля. Не звертай уваги на те, що я намагаюся прочитати назву твоїх трав на полиці.*  

Тож я змирилася й чекала.  
Кам’янка почала здаватися мені більшою. Я чула гавкіт собак, крики дітей, гул голосів, що невідомо звідки долинав до нашого будинку. Одного разу Таірнаель винесла мене на вулицю. Сонце різко вдарило в очі, а повітря виявилося зовсім іншим — свіжим, з домішкою диму й звіриної шерсті.  
Так я вперше по-справжньому побачила село.  

 Наче сколочене зі шматків чужих історій, зшите з клаптиків, які не мали б бути поруч — але якимось чином уживалися. Люди, дворфи, орки, навіть північани. Старі будинки з каменю й дерева, напівзарослі стежки, насторожені погляди.  
Немов хтось узяв десяток різних шматочків пазла й силоміць змусив їх підходити один до одного. Я майже чую цей скрегіт несумісних частин. І десь у цій мішанині тепер я — чужорідне вкраплення, уламок чогось зовсім іншого. Чи впишуся я сюди взагалі? Чи я завжди буду чужою — навіть коли навчуся говорити й ходити як усі?  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍