Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

І все ж, коли Інар ішов цими вулицями, його впізнавали. Кивали. Посміхалися. Десь махали рукою, десь підкликали. Він був тут своїм, наче вплетений у тканину цього дивного місця.  
А я?  
Я була частиною його. Отже, і частиною Кам’янки?  
Маленька заноза у великій мозолі цього світу. Цікаво, яке в мене тут призначення, і чи є воно взагалі? Може, я просто збій у системі — душа, що потрапила не в те тіло, не в той світ, не в той час. Або, може бути... усе саме так, як має бути? Від цієї думки стає ще тривожніше.  

Але одного разу Таірнаель розливала в склянки якийсь настій, що пахнув хвоєю й смолою. Я лежала в колисці, вдаючи, що мені страшенно нудно, але насправді уважно спостерігала.  
Тонкі пальці старої ельфійки рухалися швидко. Раз — кинула траву, два — пробурмотіла щось, три — над зіллям прослизнув легкий золотий відблиск.  
Так, стоп, що це зараз було? Ваша ельфійська світломузика чи я справді бачу те, що бачу?  

Я буквально шкірою відчула, як потік чогось невидимого пройшов через кімнату. Повітря наче згустилося, стало щільнішим. Пилинки, що танцювали в сонячному промені, на мить завмерли, а потім закружляли в новому, дивному ритмі. Навіть світло стало іншим — глибшим, насиченішим, ніби кожен предмет раптом набув тінь від невидимого джерела.  
Але найдивніше — це відчуття, ніби я вже знала, що це таке. Наче десь у глибині свідомості дрімало розуміння, як стара книга, про яку пам’ятаєш, але не можеш згадати, де залишив.  
Немов згадуєш слово, яке крутиться на язиці, але ніяк не вдається зловити. Як реконструювати мелодію, від якої пам’ятаєш лише кілька нот.  

Майже інстинктивно я зосередилася на зіллі, і...  
Потік ворухнувся.  
На якусь частку секунди я побачила, як він переплітається нитками, немов у повітрі хтось витягнув невидиму павутинку. Найдрібніші золотисто-срібні нитки пульсували, наче живі, переливаючись усіма відтінками світла. Вони складалися у візерунки, в яких я майже вловлювала сенс — наче це була мова, яку я колись знала, але забула.  
*Вау! Це як дивитися крізь калейдоскоп, тільки замість скелець — сама матерія реальності! Немов мені дали зазирнути за лаштунки всесвіту, туди, де пишеться код усього сущого.*  

Я хотіла вхопити цю думку, зрозуміти, що це означає, але...  
Світ знову став звичайним. Нитки зникли, залишивши лише слабкий післясмак, як від сну, який вислизає при пробудженні.  
Що це було, чорт забирай? Мої очі щойно бачили те, що не повинні бачити? Чи це у всіх немовлят так, просто вони не можуть про це розповісти? А може, в мені є щось, що дозволяє бачити ці переплетення?  

Я стиснула кулачки.  
Отже, магія — вона навколо. І я її відчула. Виходить, я теж зможу чаклувати? Цікаво, чи вийде створити заклинання «прибрати з кімнати всі пелюшки» або «миттєвий телепорт до печива»? А краще — «негайно вирости й перестати бути безпорадним створіннячком»!  

І, здається, Таірнаель це теж помітила. Вона пильно глянула на мене, й вогник підозрілості майнув у її ельфійських очах. На мить мені здалося, що вона дивиться прямо крізь маску немовляти — прямо на справжню мене.  
*Йой. Так, терміново робимо невинне обличчя. Агу! Я просто немовля! Абсолютно звичайне! Нічого не бачила, нічого не розумію, тільки слина й брязкальця! Дивись, які в мене великі наївні очі й абсолютно відсутній погляд! Ні, це не я намагалася щойно закинути вудку в твою магію!*