Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 5. Перша справжня пригода

Глава 5. Перша справжня пригода

Чотири довгих, предовгих роки моя доросла частина розривалася між ретельним аналізом світу, в який я потрапила, і жагою пригод, яку неможливо було вгамувати.

З тих пір, як я навчилася вибиратися з колиски й шкандибати, чіпляючись за все, що не надто хиталося, дім Таірнаель перетворився на цілий всесвіт для досліджень.

А дім цей був особливим. Побудований навколо стародавнього дуба, він наче виростав із самого дерева — стіни вигиналися, слідуючи за могутніми гілками, а кімнати розташовувалися на різних рівнях, з’єднані дерев’яними сходами й переходами. Я обожнювала забиратися в найнесподіваніші куточки, відкриваючи для себе нові схованки й закутки.

— Рейн! — лунав стривожений голос Таірнаель, коли вона виявляла, що я знову зникла. — Куди ти знову залізла, мала бешкетнице?!

І справді, її занепокоєння було обґрунтованим. Дім травниці ряснів небезпеками для допитливої дитини: сушені трави, деякі з них могли викликати лихоманку від одного дотику; різнокольорові настоянки в скляних пляшечках, здатні змусити вирости третє око; інгредієнти для зілля, які краще було навіть не нюхати. Але саме це й робило мої дослідження такими захопливими.

— Я тут! — відгукувалася я зі стельової балки або з-під столу, де облаштувала собі секретний штаб.

Бачила б вона, як я видираюся по книжкових полицях, коли її немає вдома.
Таірнаель була однією з небагатьох ельфійок, яких я коли-небудь бачила, але єдиною в такому віці. Зазвичай вони виглядали вічно юними, але ця... Ця була іншою. Зморшки, сиве волосся, втомлений погляд. Щось сталося з нею давно, і я поки що не могла зрозуміти що.

— Не чіпай це! — вигукувала вона, вихоплюючи в мене скляну колбу з переливчастою рідиною. — Від цього можна назавжди залишитися зеленою!

І це каже та, хто тримає подібні штуки в домі з дитиною!

Я вдавала розкаяння, але варто було їй відвернутися, як мої пальці вже тягнулися до наступного загадкового предмета. Мій розум працював як млин — постійно, без зупинки.

Увечері, коли Таірнаель думала, що я сплю, я складала уявні карти будинку, запам’ятовувала, де що зберігається, і винаходила способи дістатися до найбільш захищених скарбів.
А ще у Таірнаель було підозріло багато знань про ельфійський двір.

І я ретельно запам’ятовувала будь-які її слова про ельфів, їхній уклад життя, фрази ельфійською, які вона іноді говорила собі під ніс, думаючи, що я не чую або не розумію. Особливо коли вона бурчала, розтираючи трави товкачиком з такою силою, ніби це були її вороги.

Через якийсь час я з подивом виявила, що розумію, про що вона говорить. Ельфійська мова наче спливала з глибин моєї пам’яті, хоча я точно знала, що не вчила її.

Інар не часто тішив нас своєю присутністю. Іноді я думала, що він просто ховається в лісі, щоб не обтяжували домашніми справами. Він зникав на тижні, полюючи на магічних істот у Проклятому лісі, і повертався з тушами дивних створінь і мішками, повними сяючих каменів, луски й кігтів.

— Не підходь до цього, мала, — хмурився він, коли я з цікавістю розглядала його здобич. — Ця тварюка навіть мертва може тебе проковтнути.
— Не перебільшуй, — закочувала очі Таірнаель, але все одно відтягувала мене подалі.

Я могла самостійно досліджувати не тільки дім, а й околиці. Ліс навколо житла Таірнаель вабив мене своїми таємницями, але ельфійка суворо-настрого забороняла мені виходити за межі видимості.

— Там небезпечно, — говорила вона, і її голос ставав таким, що я розуміла — сперечатися марно.

І мені одразу ж почали доручати дрібні завдання, щоб у мене не залишилося часу на витівки. Я виконувала їх з ентузіазмом, тому що кожне означало нову територію для досліджень.

— Принеси траву, — кивала Таірнаель на пучок сушеної зелені, що висів під стелею. А я подумки прораховувала, як краще забратися туди, не перекинувши пляшки з настоянками.

— Віднеси зілля старій Дорні, — і я вже передчувала можливість зазирнути в її хатину, про яку ходили дивні чутки.

— Передай Інару, що його шукають, — і я бігла до кузні, попутно збираючи цікаві камінчики й листя для своєї секретної колекції.

Я виконувала все це з виглядом зразкової дитини, але знала: це перевірка. Вони вивчали, наскільки мені можна довіряти, наскільки я кмітлива й обережна.

Я часто ловила на собі оцінюючі погляди.
Таірнаель вивчала, наскільки я кмітлива, коли просила знайти певну траву за запахом серед десятка інших.

Інар, у рідкі дні своєї присутності, — наскільки я посидюча, змушуючи мене годинами сидіти поруч, поки він лагодив свої пастки.
А орки, коли я одного разу пішла до них разом з іншими дітьми, дивилися, наскільки я витривала, змушуючи бігати й стрибати до знемоги.

Хочете дізнатися мої межі? Я сама їх ще не знайшла.

Мабуть, випробування я пройшла успішно. Тому що незабаром мені дали перше справжнє завдання.

Орки мене заворожили. Їхню мову, звичаї й традиції я вивчала з непідробним інтересом, пробираючись до їхнього тренувального майданчика й спостерігаючи зі схованки годинами. Моє маленьке тіло затікало від нерухомості, але цікавість була сильнішою за дискомфорт.

Ці величезні, м’язисті створіння з іклами й гучним сміхом були найкращим, що могло запропонувати мені це село. Вони билися з такою силою, що земля тремтіла, але могли з неймовірною ніжністю плести один одному складні коси, прикрашаючи їх намистинами, пір’ям і кісточками.

Одного разу я підібралася надто близько, і один з них помітив мене.

— Що витріщаєшся, мишко? — посміхнувся він, нахилившись так низько, що я відчула запах диму й заліза від його шкіри.

Я завмерла, але не від страху — від захоплення. Його коса була витвором мистецтва, перевита різнокольоровими намистинами, кожна з яких, здавалося, розповідала свою історію.

— Це за що? — ткнула я в одну з них, забувши про страх.

— Кожна намистина — за справу, — відповів він, і його голос був схожий на розкоти грому. — За бій, за службу, за вміння. Ця, — він торкнувся червоної намистини, — за першу кров у битві. А ця, — він вказав на синю зі срібними прожилками, — за порятунок товариша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍