Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Я загорілася так, що, напевно, світилася в темряві.

— А мені можна?

Він розсміявся так, що я мало не впала:
— Ти ж дитина, мишо! Що ти можеш зробити такого, щоб заслужити намистину?

— Та я хочу! — мій голос дзвенів від рішучості, а в голові вже кружляли десятки планів.  

Гаррашх (так звали цього орка) дивився на мене з подивом і веселощами. Його величезні ікла блиснули в посмішці, схожій на вискал хижака, але в очах танцювали жартівливі іскорки.  

— Гаразд, маленька воїтелько, — нарешті промовив він, почіхуючи підборіддя. — Якщо ти так хочеш довести свою хоробрість...  

Так у мене з’явилося перше завдання: прокрастися до хати вождя й вкрасти звідти щось цінне. Не якусь дріб’язкову річ — щось, що довело б мою сміливість та спритність.  

*Ну, ви самі напросилися. Я покажу вам, на що здатна дитина, в чиїй голові живе доросла жінка з двома життями досвіду та без інстинкту самозбереження.*  

Якби орки знали, кого запросили до своєї гри, вони б двічі подумали, перш ніж давати мені випробування. Але вони не знали.  

А я, згадавши всі свої знання з минулого світу, готувалася вчинити перше справжнє злочинство.  

І так, я дуже хотіла отримати першу намистину.  
Моє біле волосся до цього часу відросло на пристойну довжину, і Таірнаель часто заплітала його в гарні складні коси. А мені більше подобалися зачіски орчих дітей. У них було безліч темних кісок різної довжини, переплетених шнурками, намистинами, пір’ям та прикрашених кістяними підвісками. Ці речі були предметом гордості й заздрощів. І я не хотіла відставати від колективу.  

Я й справді готувалася до пограбування століття з усією можливою ретельністю. По-перше, навчилася безшумно покидати наш дім, щоб ні Інар, ні Таірнаель не помічали моїх нічних відлучень. На це пішло багато часу, олії для змащування петель і пристосувань для безшумного відчинення та зачинення запорів на вікнах і дверях.

Доводилося користуватися палицею, щоб відкрити щеколду, яка кріпилася значно вище, ніж я могла дотягтися рукою.  

Ніч була темною, тихою, сповненою обіцянок і можливостей.  

Принаймні, я сподівалася, що вона буде тихою. А не наповненою криками: «Ловіть її!»  

Орки, напевно, не очікували, що я ставлюся до завдання з повною серйозністю. Ну, знаєте, як із дитиною, яку треба похвалити за спробу, а не за результат.  

Ось тільки я не була звичайною дитиною й була одержима ідеєю отримати свою намистину.  
Тому план було розроблено до найдрібніших деталей.  

Перш за все, я з’ясувала, де мешкає вождь. Його житло неможливо було не помітити серед інших будівель Кам’янки. На відміну від акуратних кам’яних будинків дворфів з чітко вивіреними кутами чи витонченого дерев’яного житла Таірнаель, хата вождя орків нагадувала гігантську кам’яну мушлю, вросту в схил пагорба.  

Масивні кістки мамонтів, здобутих орками у північних походах, формували остов споруди, а між ними були вставлені пластини сірого каменю, скріплені глиною та вкриті візерунками з червоної охри. Дах піднімався уступами, наче спіраль величезної мушлі, а замість звичайних вікон були вирізані неправильної форми отвори, затягнуті напівпрозорою шкірою. Димар увінчував усю конструкцію, немов ріг, спрямований у небо.  

Вождь мав звичку пити трав’яний настій увечері на широкому кам’яному виступі біля входу, який слугував чимось на кшталт ґанку. Він сидів там, спостерігаючи за життям поселення, а орки могли підійти до нього з будь-яким питанням. 

По-друге, я вивчила його розпорядок дня.  
Вождь вставав рано, тренувався, потім ішов по справах і повертався лише на заході сонця.  
Тобто в мене був цілий день, щоб проникнути до його хати, вкрасти щось цінне й зникнути, як вітер.  

Але навіщо так просто? Це нудно. Я дочекалася, поки вождь засне, і вирушила до його хати вночі. Пригинаючись, прокралася до потрібного місця. Темрява була моїм союзником. Нічний вітер — моїм напарником. А безрозсудність — моїм прокляттям.  

Бо лише дуже короткозора людина може лізти до хати вождя орків, розраховуючи, що все пройде гладко.  

Я затаїлася в тіні за величезним валуном біля хати вождя, стримуючи подих. Мої пальці нетерплячо стукали по коліну в нерівному ритмі — звичка, від якої я не могла позбутися. Орки вірили у чесну боротьбу, у силу й відкрите протистояння. Але вони також поважали хитрість. І якщо я зможу вкрасти в вождя щось цінне — мене визнають.  

Ну, або приб’ють. Але про це я подумаю пізніше.  
Я вивчила конструкцію хати заздалегідь. Потрапити всередину можна було через двері або ці дивні отвори, затягнуті шкірою. У спекотні ночі вождь знімав одну зі шкіряних завіс, щоб впустити прохолодне повітря. І сьогодні було достатньо тепло, щоб він послідував своїй звичці.  

Я обережно підкралася до потрібного місця. Так! Один із отворів був відкритий. Я глибоко вдихнула, прислухаючись до нічних звуків. Десь у далині лунали кроки вартового, вітер шелестів високою травою, а в хаті вождя... почулося глибоке, розмірене хропіння.  

*Гарний знак.*  

Але до отвору було високо. Орки будували явно не з розрахунку на мій дитячий зріст. Мені потрібно було чимось допомогти собі. Я оглянулася й помітила невелику дерев’яну колоду. Обережно підкотила її до стіни хати й поставила під отвором.

*Раз, два... три!*  

Я підтягнулася на руках, м’яко, майже безшумно проковзнула всередину й завмерла, притиснувшись до внутрішньої стіни. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його стукіт розбудить вождя, але хропіння тривало. Всередині хати було тепліше, ніж зовні, повітря наповнене запахами шкіри, диму та м’ясної юшки.  

Очі повільно звикали до темряви. Інтер’єр хати орків був таким же незвичним, як і її зовнішність. Округлі стіни повторювали природні вигини «мушлі», а зі стелі звисали пучки сушених трав, амулети з кісток та каміння, і кілька ліхтарів із тліючим вугіллям, що давало слабке червонувате світло. У центрі розташовувалося вогнище, тепер майже згасле. Навколо нього лежали шкури, на яких орки сиділи вдень. А в дальньому кінці зали, на кам’яному підвищенні, вкритому товстими хутрами...