Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Хропіння посилилося. Там спав вождь — масивна постать, вкрита звіриною шкірою.
Тіні розсипалися по підлозі, слабке світло від вугілля ковзало стінами, вихоплюючи з пітьми то кам’яну чашу з водою, то старий щит з вибоїною посередині. Я помітила стійку для зброї біля вождя. На ній висів його пояс із піхвами, де лежав гарний кинджал із кістяною рукояттю, вкритою орчими символами.

*Ось воно!*

Я повільно, переступаючи навшпиньки, рушила вперед. Хвилювання та легкий страх перетворилися на щось на кшталт дикого азарту — серце калатало, але від захвату, а не від жаху.

Крок. Завмерти. Крок. Завмерти.

Від нетерплячості аж підстрибувала, але змушувала себе рухатися плавно. *Тихіше, Рейн, зберися. Ще не час танцювати.*
Дихання вождя було рівним. Він спав. Я ж ціла перетворилася на слух — найменша зміна в ритмі, і я готова тікати.

Простягнула руку, намацала холодний метал, обережно потягнула.

Раптом вождь гучно схропів, заворушився і перевернувся на бік.

Я завмерла, немов статуя, з наполовину витягнутим кинджалом. *Якщо прокинеться зараз — кінець.* Чим довше стояла, тим сильніше свербіли ноги й ніс. Але я не вагалася, поки хропіння знову не набуло рівного ритму.

*Фух. Продовжую.*

Клинок тихо вийшов із піхов. Є!
Тепер треба було так само непомітно відступити. Я почала п’ятитися до виходу. *Як тримати кинджал, якщо обидві руки зайняті?* Згадала сцену зі старого фільму.

*Ну, спробую...*

Стиснула лезо зубами. Кинджал був холодним, важким, із металевим присмаком, але тримався. Так само обережно я п’ятилася до отвору.

Крок. Крок...

БАМ!

Зачепила щось, і кам’яна чаша з гуркотом покотилася по підлозі.

Вождь зірвався зі свого ліжка. Я кинулася до виходу, видерлася на виступ і вислизнула в отвір раніше, ніж він встиг очуняти.  

Приземлилася на колоду, з неї — на землю, й мчала далі, досі стискуючи кинджал у зубах. Ззаду грюкнуло — мабуть, вождь щось збив у темряві.  

— Хто тут?! — ревнув він, і від його крику мало не здригнулася земля.  

Я вже летіла поміж хат, мов тінь, вириваючись між валунами та пірнаючи в щілини, де дорослий не проштовхнувся б. Бігла так, ніби за мною женуться самі пекельні духи, хоча погоні, здавалося, й не було.  

Лише в безпеці я вийняла кинджал із зубів і усміхнулася.  

*Було клято важко, але й шалено весело!*  

Орчий кинджал — той самий, що належав вождеві — тепер був моїм. Гаррашх і уявити не міг, що я це справді зроблю! Коли покажу йому зброю, доведеться віддати намистину.  
А потім... потім подумаю, чи варто повертати кинджал. Але це — завтра. Сьогодні ж я тішуся першою справжньою перемогою.  

«Якби ви знали, кого впустили в гру», — подумала я, граючись усмішкою.

«Я лиш розігріваюся».

Коли наступного ранку я повернулася до орків із кинджалом у змерзлих пальцях, час зупинився. Вони завмерли, втупившись у мене, ніби побачили духа предків. Тиша накрила важким покривалом.  
— Великі духи... — прошепотів хтось.  

Гаррашх вирячився на мене, мов я виросла до розмірів троля.  

— Крихітна миша з вовчими іклами, — прогуркотів він. — Невже?  

Я знизала плечима, придушуючи посмішку. Пальці самі вибивали переможний ритм по рукояті.  

*Так, саме та п’ятирічка обікрала вашу «непролазну» фортецю.*  

Гаррашх розреготався — регіт лунав, немби грім. Орки зашепотіли, кидаючи на мене погляди з чимось новим. Чи то повагою?  

— Ти заслужила намистину, — оголосив він, знімаючи з коси блискучий чорний амулет. — Але кинджал...  

Я напружилася, готова боронити здобич.  

— Кинджал повернеш, — додав він із хитрючою усмішкою. — Особисто. І розкажеш вождю, навіщо взяла.  

*Оце ж красно дякую!* *Привіт, вогненна яма, знову зустрілись.*  

Гаррашх, побачивши мій ступор, підморгнув:  

— Скажи, що проводила перевірку безпеки.  

Через десять хвилин я стояла перед вождем. Він підносився надо мною, мов старий дуб над польовою квіткою. Очі-вуглини свердлили мене наскрізь, а його руки могли б переломити хребета ведмедю. А я, ледве досягаючи йому до пояса, простягла його ж кинджал.  

— Це твоє, — сказала я, зі всіх сил намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я провела перевірку безпеки минулої ночі. У тебе погано з охороною.  

Серце калатало десь у горлі. Секунда розтягнулася у вічність.  

А потім сталося неймовірне — гучний регіт здригнув стіни. Вождь орків сміявся так, що здавалося, ось-ось небо впаде нам на голови. Я стояла, витріщивши очі, поки він не заспокоївся, витираючи сльози.  

— Чув я історії про біляву ельфійку, яка вертить усіма, як хоче, — промовив він. — Та не вірив, поки сам не побачив.  

Він присів, розглядаючи мене з веселим інтересом, наче я була дивовижною звіринкою.  

— Тобі подобається мій кинджал?  

*Ну, не для цього я ризикувала своєю ельфійською шкіркою, щоб тепер скромничати.*  

— Чудовий баланс, — кивнула я. — І рукоять зручна. Хоч для мене завеликий.  

Вождь знову розреготався, а потім, на мій подив, простягнув кинджал мені.  

— Бери. Мені таких зроблять ще десяток. Тобі ж — на пам’ять про першу справжню перевірку безпеки.  

Я завмерла, не вірячи своєму щастю.  

— Але якщо вкрадеш ще щось у мене — спробуєш на собі всю нашу безпеку, — додав він із хижою посмішкою, у якій, втім, не було злоби. 

Я повернулася до Гаррашха з двома трофеями — різьбленою кістяною намистиною у волоссі й кинджалом за поясом.  

— Пояснила? — усміхнувся Гаррашх.  
— Пояснила, — кивнула я. — Сказав, що я перша, хто провів у нього перевірку безпеки. І подарував кинжал.  

Орк здивовано кліпнув, а потім так голосно засміявся, що птахи з найближчих дерев злякано злетіли.  

— Передбачити твій шлях, маленька вовчице, — все одно що спіймати блискавку голими руками.  

Я фыркнула, хоч всередині розливалося тепло. *Вовчиця.* Звучало краще, ніж «миша».  

Додому я йшла, вперше по-справжньому горда собою. Намистина у волоссі. Кинджал за поясом. І репутація, що почала працювати на мене.