Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Кам’янка виросла перед нами з туману — як давній сон, що раптово став реальністю. Селище лежало в широкій улоговині між пагорбами, над якими вдалині височіли сірі громади Північного хребта. Їхні вершини тонули в хмарах, обіцяючи за собою цілий інший світ — холодне море й землі північан.  

Небо над Кам’янкою висіло низько, майже торкаючись дахів будинків, порослих мохом і травою. Дим з труб не піднімався вгору, а стелився над селом, змішуючись з туманом, наче воно саме себе вкривало від зайвих очей. У цій сірій імлі вікна будинків світилися привітно й тепло — точки бурштинового світла, розкидані по долині.  

Інар ступав розмоклою дорогою впевнено, як людина, що повернулася додому після довгої відсутності. В його ході не було настороженості чи сумніву — ноги пам’ятали кожен поворот цієї стежки.  

Я ж, притиснута до його грудей, вбирала нові відчуття, намагаючись осмислити побачене. Запах дощу, пічного диму й вологої землі змішувався з чимось іще — звіриними шкурами, кузнецьким горном, хвоєю, дивними травами й... екзотичними спеціями? Це була суміш ароматів, які не мали б зустрічатися в одному місці, але тут вони якимось чином співіснували.  

— Інар! Мати-земля, це ж Інар повернувся! — пролунав гучний вигук, і з найближчого двору вискочив кремезний бородатий чоловік. Ні, не людина — дворф, усвідомила я, дивлячись на його коренасту фігуру й розкішну бороду, заплетену в коси з металевими намистинами.  

— Думали, тебе вже гірські тролі зжерли! — прогримів він і ляснув Інара по плечі з такою силою, що я мимоволі пискнула від несподіванки.  

— Грім-камінь тобі в печінку, Торгріме, — посміхнувся Інар. — Мене й дракон не перетравить.  

— А це що в тебе? — дворф раптом помітив мене й подався вперед, його очі округлилися. — Дитина? — Він розреготався, і звук його сміху нагадував обвал у горах. — Чия вона? Вкрав?  

— Ніхто не крав, — пробурчав Інар. — Знайшов.  

— Ну як завжди, — похитав головою дворф. — Гаразд, заходь увечері, розповіси. Альва свіжого пива наварила, та й м’ясо в мене копчене є.  

Ми рушили далі, і я з подивом помічала, як змінюється село по мірі нашого просування. Будинки тут були різними — низькі й широкі, явно дворфійської споруди, з кам’яними фундаментами й міцними стінами; високі й вузькі, з витонченим різьбленням на фасадах, що нагадували ельфійський стиль; добротні людські хати; і навіть кілька примітивних, але міцних жител з колод і шкур, які могли належати лише оркам.  

Кам’янка не була звичайним селом. Вона була перехрестям світів, притулком для тих, хто не вписувався в звичні рамки. Прикордонням у всіх сенсах.  

— Інар! — гукнула нас висока жінка з копицею рудого волосся. — Повернувся, мисливець! І кого ти нам приніс?  

— Лише немовля, Хільдо, — відгукнувся він. — Не північного дракона цього разу.  

— Шкода, на дракона я б подивилася, — розсміялася жінка. — Заходь до нас, чоловік нещодавно повернувся з гір, привіз нові руни. Тобі б знадобилися.  

— Обов’язково, — кивнув Інар. — Але спочатку до Таірнаель.  

Жінка розуміюче кивнула:  
— Розумно. Вона найкраще розуміється на дітях.  

Ми продовжили шлях, зустрічаючи нові привітання. З кузні висунувся величезний орк з молотом у руці й просто кивнув, помітивши Інара. Той відповів тим же. Група підлітків — суміш людських і ельфійських рис на їхніх обличах — гукнула його на ім’я, з цікавістю показуючи на мене. Двоє північан — високі, біляві, з татуюваннями на відкритих ділянках шкіри — провели нас уважними поглядами, але в них не було ворожості, скоріше обережний інтерес.  

— Тут живуть ті, хто не хоче уваги корони, — тихо пояснив мені Інар, помітивши мій інтерес. — Мисливці на магічних тварин, слідопити, травники, ремісники... і ті, хто ходить стежками, яких немає на картах. — Він кивнув у бік північан. — Три роки тому була війна з їхніми племенами. Дурна війна через кордон, який нікому не потрібен. Тут ми не вороги.  

Я намагалася осмислити це. Прикордонне село, де сусідять учорашні вороги, де раси, які, за ідеєю, мають ненавидіти одна одну, живуть пліч-о-пліч. Це здавалося... дивним. Неправильним, якщо вірити всім казкам, які я смутно пам’ятала з минулого життя. І водночас — на диво правильним.  

— Я виріс тут, — продовжував Інар. — Моя мати була цілителькою, батько — мисливцем. Кам’янка приймає всіх, хто готовий дотримуватися її законів. Головний з них — не приводити сюди чужаків, яким не можна довіряти. — Він усміхнувся. — Для тебе зробимо виняток.  
Дім травниці стояв на самій межі села, там, де околиця Кам’янки поступово переходила в ліс. Він був побудований навколо величезного стародавнього дерева, що стояло в самому центрі — стіни огинали стовбур, а масивні гілки розкидалися над дахом, утворюючи живий намет. Я нічого подібного ніколи не бачила, навіть у своїх смутних минулих спогадах.  

Інар не постукав — він просто поклав долоню на двері, й ті відчинилися, ніби впізнали його дотик.  

— Таірнаель, — покликав він, переступаючи поріг. — Я повернувся.  

Усередині дім виявився набагато просторішим, ніж виглядав зовні. Центральна кімната обвивалася навколо стовбура дерева, що йшов вгору, до отвору в стелі, через який проникало розсіяне світло. Полиці на стінах ломилися від склянок, горщиків і зв’язок трав. У великому вогнищі в центрі кімнати тліло вугілля, над яким висів казан, що виділяв дивний, але приємний аромат.  

З бічних дверей з’явилася висока постать — ельфійка, одягнена в просту лляну сукню, поверх якої був накинутий жилет зі шкіри, розшитий срібними нитками. Її сріблясте волосся було заплетене в складні коси, відкриваючи загострені вуха й витончені риси обличчя, позначені легкими зморшками — дивовижне видовище для ельфів, відомих своїм довголіттям. Вона рухалася з грацією кішки, безшумно й плавно.  

— Інар, — її голос був мелодійним, з легкою хрипотою. — Я відчувала, що ти близько. Вітер приніс звістку ще вчора.  

Погляд її зелених, із золотистими цятками очей опустився на згорток у нього на грудях, і тонкі брови піднялися.