Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Ніч вкрила ліс чорнильною пеленою. Ми лежали біля догораючого багаття, загорнуті в плащ Інара. Його дихання стало розміреним, глибоким, а я, всупереч своєму рішенню боротися зі сном, відчувала, як важчають повіки.

Думки потекли назад, до ранку, коли ми проходили повз храм на околиці села. Кам’яна будівля з круглим куполом, від якого виходило слабке сяйво — видиме, здається, лише мені. Якась частина мене тягнулася до цього світла, але Інар пройшов повз. І дивне полегшення, як хвиля, накрило нас обох.

«Що там усередині?» — хотілося запитати, але моє горло могло видавати лише писк.

Пам’ять перенесла мене в крамницю, куди ми зайшли після храму.

— Запам’ятай, Дощинко, — голос Інара звучав серйозно, наче я справді могла щось запам’ятати у свої "три" дні від народження, — у дорозі головне — припаси.

Крамниця дихала дерев’яним затишком: пахло борошном, сушеними яблуками й пилом. Старий за прилавком дрімав над пошарпаною книгою, але стрепенувся, коли на дошки дзенькнула срібна монета.

— Відріз вовни, флягу з морозною руною й ріжок, — коротко кинув Інар, не витрачаючи слів на привітання.

Фляга привернула мою увагу. На її темній шкірі сріблилася в’язь — хитромудра фігура, від якої розходивсь ледь відчутний холодок. 

Магія, вплетена в предмет. Цікаво.

— Щоб молоко не скисло, — пояснив Інар, помітивши мій погляд. — Тобі ж треба щось їсти.

Турбота. Це була турбота — дивна, незграбна, але справжня. Щось защемило всередині.

З відрізу тканини він швидко спорудив слінг, у який мене було поміщено без зайвих церемоній.

— Так зручніше, — пробурмотів він, затягуючи вузли.
«Зручніше для кого?» — хотілося з’їхиднути, але я могла лише сопіти, погойдуючись у нього під підборіддям. Втім, вибору не було. Маленьке тіло — маленькі можливості.

Шлях до Кам’янки розтягнувся на дні. Дорога петляла між пагорбами, пірнала в яри, перетинала струмки. Іноді Інар говорив — не зі мною, а наче з собою, з лісом, з дорогою. Він розповідав про сліди звірів, про птахів, про властивості трав. Голос його — низький, з хрипотою — розносився по лісу, вплітаючись у шерехи й тріски.

Я слухала. Вбирала. Запам’ятовувала.

Адже колись, коли ці крихітні руки зміцніють, а горло навчиться формувати слова, і мені все це знадобиться.
А до тих пір залишалося лише спостерігати. І чекати. І гадати, що чекає на нас у цій Кам’янці — і чому ми туди йдемо.