Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Він не сказав жодного слова, просто зібрався, накинув плащ, підхопив мене й вийшов у мокру мряку, ніби й справді збирався дійти до храму.

Я лежала на його руках і не сміла поворухнутися, щоб не порушити тонку нитку між нами. Я — тягар. Проблема. Не його турбота. Я це відчувала. І все одно сподівалася.

Я розглядала те, що могла бачити: його підборіддя з щетиною, тонкий глибокий шрам на губі, лінію шиї, татуювання, що йшло вниз за комір. Не знала, що воно означає, але відчувала, що це щось дуже важливе.
Хотіла запам’ятати. Наостанок.

Ми йшли мовчки. Під ногами хлюпала багнюка, з мокрих дахів краплями стікала вода.

Храм Триликої стояв біля краю села — кам’яна будівля, обнесена частоколом. Коли ми підійшли, двері заскрипіли, і на порозі з’явилася одна із сестер — молода, в сірій рясі. Вона дивилася на нас так, ніби пронизувала поглядом наскрізь. Жодної краплі співчуття. Кам’яне обличчя.

Я відчула, як Інар ледь стиснув руки. Він не пішов швидше. Він просто постояв мить. А потім… Повернувся й пішов далі. Повз храм.

— Мабуть, назву тебе Рейн, — тихо сказав він. — Давньою мовою це означає дощик. Дощинка.

Він подивився на мене й раптом усміхнувся. Тепло. Сумно. А в мені все засяяло. Я не змогла не посміхнутися у відповідь.

Ми усміхалися одне одному. І йшли далі. Геть від холодних стін храму. Геть від погляду, який нічого не відчував.

— Ідемо в Кам’янку, Дощинко, — сказав він. — Тільки спочатку зайдемо в крамницю. Нам у дорогу дещо потрібно. І тобі теж. Адже ти тепер зі мною.

Я видала щось на зразок задоволеного писку — єдиний звук, яким могла сказати: Так, так, хочу з тобою. І Інар знову посміхнувся — легко й вільно, наче тягар, що мучив його всю ніч, залишився позаду, розтанув у дощовій імлі.
 

***

Дощ відступив раптово — наче хтось повернув невидимий вентиль у небесах.

 Світ зітхнув на повні груди. Волога земля випускала пару, що піднімалася до неба тонкими струмками, і повітря... Воно було настільки насичене ароматами, що здавалося майже відчутним — густим бульйоном із запахів прілого листя, мокрої кори й життя, що пробуджувалося.

Дорога перетворилася на липке чудовисько з тисячею рук. Кожна — вологий глиняний палець, що хапав за чоботи Інара, утримуючи, не бажаючи відпускати. Хлюп-хлюп. Хлюп-хлюп. Ритмічні кроки метронома, що відміряли наше просування вперед. 

Йому наче не існувало перешкод — він ішов так, ніби під ногами був не розкислий тракт, а твердий мармур палацових залів.

Я — його маленький вантаж, закутаний у шари тканини — погойдувалася в такт крокам. М’яке гніздечко притискалося до його грудей, і я чула, як під шарами шкіри й тканини б’ється його серце. Тук-тук. Тук-тук. Інший метроном, що відраховував не відстань, а життя.

За всіма законами мого крихітного тіла я мала б спати, розчинившись у заколисуючому ритмі його ходи. Але страх пересилював: а раптом, заплющивши очі, я знову провалюся в ніщо? У той нескінченний простір без світла й звуку, де не було ні початку, ні кінця, ні мене. Ні. Краще боротися зі сном. Краще вбирати кожну мить цієї дивної нової реальності, як висохла земля вбирає перші краплі дощу.

Крок. Ще крок. Тисяча кроків.

Королівський тракт залишився позаду, ведучи вбік від гамірних міст, веж і метушні. Ми ж пірнули в зелений лабіринт, де дерева, мов стародавні вартові, змикали над головами темні крони. День сюди проникав неохоче, розчиняючись у сутінках і тінях. Світло дробилося, ламалося об листя, проливаючись плямистими візерунками на вологу землю.

Під цими кронами світ звучав інакше: тріск гілок під ногами, таємниче шарудіння в підліску, різкий крик невидимого птаха. І запахи — боги, скільки тут було запахів! Мій новий, загострений  нюх вловлював складну симфонію: смола сосен, гниюче листя, вологий мох, гіркуватий аромат якихось невідомих рослин.

Кожен вдих — нове відкриття, нова інформація про цей світ.

Інар рухався так, наче ліс був продовженням його самого — впевнено, але обережно. Кожен його крок був продуманий, кожен погляд оцінював, зважував, обчислював.

Коли сутінки почали згущуватися, перетворюючи зелений напівморок на густу синяву, він зупинився. Принюхався, як насторожений звір. Озирнувся, оцінюючи місце.

— Заночуємо тут, Дощинко, — промовив він, скидаючи поклажу з плечей.

Його голос прозвучав несподівано голосно в лісовій тиші, і луна від нього миттєво розкотилася між стовбурами, сполохавши невидиму живність. Щось шарудливе майнуло вбік у підліску.

Інар присів над купою сухих гілок, складених його вмілими руками. Мимолітний жест — пальці склалися у фігуру, яку я не встигла розгледіти, — і крихітна іскра зірвалася з кінчиків пальців. Сухі гілки спалахнули миттєво, але полум’я не рвалося вгору, не тріщало, не випускало дим. Воно горіло низько, майже притискаючись до гілок, підкоряючись якійсь невидимій волі.

Магія.

Слово луною відгукнулося в моїй свідомості. Магія — справжня, жива, практична. Не казки, не легенди. Тут вона була такою ж природною, як дощ чи сонячне світло.

Зачарована полум’ям, я не одразу помітила, як Інар витяг із сумки сіру тушку — лісового зайця, судячи з довгих вух. 

Спостерігати за його роботою було окремим задоволенням: економні, точні рухи ножа, жодної метушні. 

За кілька хвилин м’ясо вже шипіло над вогнем, нанизане на загострену палицю.

— Нудно з тобою, Дощинко, — раптом сказав Інар, дивлячись прямо на мене своїми очима кольору лісового горіха. 

Тіні від багаття танцювали на його обличчі, перетворюючи знайомі риси на загадкову маску. — Ніяких бесід по душах, ніяких суперечок про сенс життя... Хоча ні, — він хмикнув, — лаятися ти вже майстриня.

Я видала обурений писк — єдине, на що було здатне моє жалюгідне горло.

Кутики його губ здригнулися в усмішці.
— От-от, точно вмієш.