Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Я видала жалібний писк. Зовсім не навмисно. Воно само так вийшло.

— Що таке? — він подивився на мене з підозрою. — Зголодніла? Зараз.

Зупинився, дістав флягу з медовим напоєм і обережно капнув мені на губи густої тягучої солодощі.

Божественний смак, але користі як від поцілунку через скло.

Так, якщо мене терміново не нагодувати, погано буде всім.

— Дивно, — пробурмотів він, дивлячись на мене. — Немовлята зазвичай верещать. А ти... дивишся, ніби все розумієш.

Бо я все розумію, капітан Очевидність. Я старша за тебе, можливо.

— Ельфи дорослішають швидше, але навіть для них ти надто... осмислена, — він нахмурився. — Ніколи не бачив таких дітей.

Він знову взяв мене на руки й продовжив шлях. Між деревами нарешті з’явилася дорога — широка, але розбита, уся в калюжах.

— Королівський тракт, — хмикнув Інар. — Кажуть, раніше він був вимощений каменем — від столиці до найсхідніших рубежів. Тепер камінь розтягнули місцеві, а корона надто бідна, щоб усе полагодити.

Він говорив зі мною, як з дорослою, я помітила. Чи то від самотності, чи справді щось запідозрив.

— Після трьох років війни з північанами казна порожня, а король Алвар святкує перемогу, — він сплюнув у багнюку, розкислу після вчорашнього дощу. — Дороги, каже, почекають.

У голосі звучала втома. І не тільки від багнюки під ногами.

Він явно не фанат свого колишнього начальства.

— Втім, мені вже все одно, — додав він, поправляючи шкуру, щоб прикрити мене від вітру. — Десять років служби — вистачить із головою. 

Ми плентались трактом майже годину. Кілька разів повз проїхали вози — вози з овочами чи дровами, запряжені... ого, це що, помісь бика й оленя?

Візники косилися на Інара, але не заговорювали й підвезти не пропонували.

"Скупердяї, могли б і допомогти чоловікові з дитиною", — бурчала я подумки.

Одного разу промчав вершник у багатому одязі, обдавши нас бризками багнюки з-під копит, навіть не зменшивши швидкість.
— Сподіваюся, в тебе й справді щось термінове, — маг затулив мене від бризок, — бо прокляну гикавкою, та не простою, а з наслідками.

Я фиркнула — не втрималася. Інар подивився на мене з подивом:
— Здалося, що ти посміхнулася. Чи я з глузду з’їхав.

Близько полудня ми побачили перші ознаки поселення — дим від труб і частокіл вдалині. Інар прискорив крок, і невдовзі ми вийшли до невеликого села з двох десятків будинків, розкинутого по обидва береги ще замерзлого струмка. Через струмок був перекинутий простий дерев’яний міст.

— Вербовий струмок, — кивнув Інар. — Років десять тут не був, але нічого не змінилося.

У селі нас помітили одразу. Жінки, що розвішували білизну, завмерли з кошиками в руках. Чоловіки, що працювали біля кузні, зупинились, дивлячись насторожено. Навіть собака, що лежала біля ґанку, підвела голову й загарчала, почувши чужинців.

— Мандрівники тут рідкість, — тихо сказав Інар. — Особливо такі, як я.

Я знову задумалася, хто він такий. Мисливець на чудовиськ? Маг? Вигнанець? Усе разом?

Він упевнено попрямував до найбільшої будівлі, що стояла трохи осторонь від села. Це був не храм, як я очікувала, а щось на зразок таверни — двоповерхова споруда з вивіскою у вигляді пінної кружки.

— «П’яний лис», — прочитав Інар вивіску. — Спочатку перекусимо, а потім я дізнаюся, що з тобою робити.

Усередині було тепло й досить чисто. Кілька столів, стійка, за якою господарював товстий чоловік з пишними вусами. 

Відвідувачів майже не було — лише двоє місцевих біля каміна, що потягували ель з глиняних кухлів.

Поява Інара викликала тишу в залі. Розмови стихли. Трактирник застиг, не донісши кухоль до полиці. Один з місцевих випустив свою посудину, і дзвін розбитої глини луною прокотився залом.

— Маг-мисливець! — видихнув трактирник. — У наших краях?
— Колишній маг-мисливець, — без жодного пафосу відповів Інар, підходячи до стійки. — Кімнату на ніч, гарячу вечерю, і...

Він кинув погляд на згорток у згині ліктя.

— І щось для немовляти. Молоко, бажано.

Трактирник мовчки поклав на стіл ключ.
— Третя зліва. Їжу зараз принесуть.

Монета зникла в кишені, наче її туди затягнуло.
Інар піднявся по скрипучих сходах, несучи мене на руках. 

Кімната виявилася маленькою й темною. Майже всю її займало широке ліжко й грубий дерев’яний стіл. Мене обережно опустили на ковдру, і я, не встигнувши нічого обміркувати, провалилася у важкий сон.

Прокинулася далеко за північ. Свічка на столі доживала останні хвилини. Інар сидів, підперши голову долонями, і дивився на вогник. Він не спав. Просто сидів у тиші — зовсім один, незважаючи на мою присутність.

 У цій тиші я відчула його сумнів. Не думки, не рішення — а їхню тяжкість.

Він віддасть мене завтра в храм, і я більше ніколи не побачу його.

Від цієї думки всередині стало так гірко, що я не стрималася — схлипнула.

Інар різко підняв голову й подивився на мене. У його погляді — неспокій. Я дивилася у відповідь, намагаючись поглядом утримати його, ніби могла сказати: Будь ласка. Не віддавай.

Він підійшов, сів поруч, розгорнув пелюшку, обережно підняв мене на руки.

— Я ж навіть не вмію з дітьми возитися, — прошепотів він. — Ти дуже красива, мала. Сестри в храмі подбають про тебе. Дадуть притулок, їжу, навчать усього… Це правильно.

Я заридала. Бо інакше — ніяк. Бо всередині все стиснулося від його слів.

Він зітхнув, невесело посміхнувся й знову закутав мене, погойдуючи на руках. Наспівував щось тихе, протяжне, із сумом, від якого заколисувало. Я слухала стукіт його серця. Його тепло. І тихо засинала в цьому ритмі.

***

Ранок був сірим і вологим.