Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 2. Початок нового життя.

Ніч у Проклятому лісі здавалася нескінченною. Я не могла заснути, попри цілковите виснаження. 

Інстинкти немовляти воювали з моєю свідомістю. Хотілося жерти, у прямому сенсі цього слова. Живіт скручувало, але я терпіла, пам'ятаючи попередження Інара.

Він не спав біля багаття, час від часу підкидаючи дрова у вогонь. Його обличчя, освітлене танцюючими відблисками полум'я, виглядало напруженим.

 Чоловік не випускав арбалет з рук, а кожен шерех у лісі змушував його різко повертати голову і вдивлятися в темряву.

"Проклятий ліс кишить тварюками"— згадала я його слова. Судячи з поведінки Інара, це не було перебільшенням.

Десь у глибині ночі я почула виття. Не вовче — надто низьке, вібруюче, від якого кров застигала в жилах. За ним пролунав інший, вищий, ніби у відповідь. 

Інар миттєво схопився на ноги, зводячи арбалет.
— Глибинні вилізли на полювання, — пробурмотів він. — Щось зарано цього року.

У його голосі не було страху — лише роздратування, ніби це була прикра несподіванка, а не смертельна небезпека. Він підійшов до мене, підняв і обережно переклав у курінь.

— Тихо, мала, — прошепотів він. — Ані звуку.

Та мовчу я, мовчу. З останніх сил уже, до речі.

Можливо, в тому, минулому житті мій самоконтроль не був моєю сильною стороною, але зараз на кону стояло наше життя.

Інар дістав із сумки невеликий флакон з темно-синьою рідиною. Відкоркував його і швидкими рухами накреслив якісь символи навколо куреня й багаття. Рідина слабо засвітилася в темряві, утворюючи майже ідеальне коло.

— Охоронний контур, — кинув він, перехопивши мій зацікавлений погляд. — Простенький, але має спрацювати.

Виття повторилося, ближче. За ним почувся тріск гілок. Щось велике продиралося через ліс, не особливо ховаючись.

Інар став на одне коліно біля входу в курінь, націливши арбалет у бік звуку. Його очі тепер сяяли яскравіше, а на долоні вільної руки клубочився блакитний туман.

Виглядало красиво.
Майже як дим від вейпа. Тільки вейп не відганяє монстрів. Хоча – може, якщо вейп із часником…

Я дивилася на це з захватом і завмиранням серця, як хвилиною раніше на сяючий охоронний контур.

Ох ти ж, вовчу матінку, в цьому світі є магія!
Ага, і якісь глибинні тварюки, які хочуть нас зжерти.

Істота виступила з темряви між деревами — і я ледь не закричала на весь голос — у неї було дві морди на одній голові, що виростали із загальної шиї. Чотири ока світилися червоним, а з іклів капала слина, яка теж сяяла в темряві. Явна ознака нехорошої магічної гидоти.

— Двоголов, — буркнув Інар. — Тільки тебе не вистачало.

Тварюка завмерла на краю галявини, принюхуючись. Обидві пащі розкрилися одночасно, і знову долинуло те саме крижане виття. З лісу відгукнулися ще кілька голосів — зграя.

— От дідько, — Інар сплюнув. — Виводок.

Ага, а в мене виводок думок з цього приводу. Одні кричать "заховайся, замри", інші - "тікай звідси", а треті - "сфоткай двоголова, це контент". Господи, мозок, заткнись уже! І так страшно.

Двоголов зробив крок до нашого табору — і наче налетів на невидиму стіну. Охоронний контур засвітився яскравіше, відкидаючи істоту назад. Тварюка загарчала, вищиривши обидві пащі.

— А, не подобається? — насміхнувся Інар. — Цей бар'єр заговорений на кров магів. Крізь нього не пройде жодна тварюка Проклятого лісу.

Він кинув швидкий погляд на мене:
— Але й нас не випустить до світанку. Доведеться перечекати в компанії цих милих звірят.

Тварюки кружляли навколо нашого маленького захищеного табору, огинаючи сяючий контур, але не наважуючись його перетнути. Інар не опускав арбалета, пильнуючи за кожним їхнім рухом.

Поступово втома взяла верх, і моя свідомість почала відключатися. Останнє, що я запам'ятала — голос мисливця, що тихо наспівував якусь мелодію без слів, глибоку і трохи сумну. 

Попри монстрів, що кружляли навколо нас, я відчула дивний спокій і поринула в сон.

Прокинулася я від відчуття руху. Інар ніс мене, притиснувши однією рукою до себе. Я розплющила очі й з подивом виявила, що можу розрізняти деталі його обличчя набагато чіткіше.

Ельфійські оченята адаптуються?

Загоєний шрам, ріденька сивина в темній бороді, зморшки втоми під очима.
Я задумалася, скільки йому років — на вигляд близько сорока, але хто знає, як тут рахують вік?

— Прокинулася? — він помітив мій погляд.

Сонце піднімалося над верхівками дерев. Ліс тут був не таким похмурим, як уночі — світліший, і пах не прілою хвоєю, а скоріше мокрим торішнім листям. Під ногами Інара хрустіла підмерзла за ніч лісова підстилка.

 Я подумала, що якби не цей величезний чолов'яга зі шрамом, я або замерзла б на смерть, або мене б зжерли тварюки, або й те й інше разом.
Мене захлеснуло почуття вдячності, защипало в носі й очі обпекло сльозами.

Притиснута до грудей, я мало що могла розгледіти навколо, але мені було тепло. А тепло - це вже щось. Навіть цей світ здавався не таким мерзенним.

— Скоро вийдемо на тракт. Звідти до Вербового струмка півдня шляху. Там є храм, служителі приймуть тебе... Гррах ехр!

Угу, судячи з інтонації, це була лайка. Тому що моє нове тіло раптом вирішило взяти участь у реальності по повній програмі.

Інару теж раптом стало тепло й мокро.
Я сором’язливо заплющила очі: "Я ельфійське немовля, чого ж ти від мене чекав? Принцеси теж какають".

Він застиг на секунду, наче його вдарило громом. Потім різким рухом скинув з плеча поклажу, розстебнув куртку, поклав мене на неї й почав усувати наслідки маленької катастрофи.

— У храм, до трьох сестер, — видав він, як відрубав.

У мене всередині щось стиснулося. Він справді збирається віддати мене в храм? Просто так? Яким ще сестрам? Може, це взагалі сектантки з поголеними головами та схильністю до насильства...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍