Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

українців сам на сам із австрійським урядом, котрий доживав останні місяці, та польською стороною, чиї претензії на всю Галичину підтримували на конференції союзників у Версалі.

Тож львівська громада, хоч і маючи представництво у Відні, завдяки довгому язику Василя Громнишина лишилася зовсім без підтримки. Бо київський гетьман був скутий зобов’язаннями перед німцями, а «Польський національний комітет»[16] з Парижа розгортав агресивну пропагандистську діяльність. Проте поки Австрійська імперія хоч формально, але — існувала, жодна зі сторін не могла діяти у Львові активно. Більше того: українці, будучи менші числом, мали більше переваг, бо діяли офіційно й мали легальні представництва. Попри це, з початку осені всі жили в передчутті збройного виступу.

Назвати це війною — не помилитися.

Звідси — конспіративні організації, передусім військові.

Звідси — обопільне стеження.

Ось чого не знав і не міг знати дантист Йозеф Шацький. А Кошовий ніяк не знаходив моменту пояснити йому: Шмуль цілком міг стати мимовільною жертвою таємного протистояння двох громад. Тобто — опинитися не в той час і не в тому місці.

Тепер жертв могло бути в рази більше.

— Логічно, — повторив Клим, не дочекавшись відповіді, намагаючись намацати шлях й продовжити думку. — Ви знали, хто такий Юліуш Яблонський. Прочитали в газеті про вбивство. А його товариші, своєю чергою, знають, що за капітаном стежили противники. Звинуватити українську сторону в його вбивстві є, таким чином, усі підстави.

— Десь так усе й закрутили, — підтвердив Снігур. — Звичайно, ніхто не називає Яблонського членом таємного товариства вголос. Усе подається інакше. Польський офіцер, легіонер, герой війни, не раз отримував погрози від українських легіонерів. Капітан вів цивільне життя. Не бідував, Яблонські — досить шляхетний рід. Вважав усю Галичину коронними польськими землями. Висловлювався за відродження Польщі в кордонах Речі Посполитої. Мав на те повне право, це друкували газети.

— І стрільцям не подобалося, — вставив Арсенич.

— Але ж правда, не подобалося, — зауважив Кошовий. — Мені так само. Не читав опусів пана капітана. Проте не поділяю його думок. Отже, чисто теоретично, теж міг би його вбити при нагоді. Що він робив у Стрийському парку?

— Та я звідки знаю! — вигукнув Снігур. — Мав небагато часу, проте досить, щоб дізнатися — вчора за ним стежили й загубили в середмісті десь близько шостої вечора.

— Загубили? Чи краще сказати — відірвався?

— Мабуть, так правильно.

— Це означає — офіцер знав про стеження! — Клим клацнув пальцями, мовби здобув перемогу. — До того часу поводив себе спокійно, не боявся кудись не туди привести. А тут, бачте, втік. Аби виринути в парку. Отже, мав там таємну зустріч. І знайшов смерть, даруйте за пафосну фразу.

— Так і є, чого ти, — вставив сотник.

— Знайдемо, з ким зустрічався, знайдемо вбивцю.

— Мудро кажете, пане Кошовий. Єдине: залагодити справу треба чимшвидше. Адже ляхи тепер мають усі підстави заявити про утиски й небезпеку фізичного знищення. Тож про жодні переговори між нашою Національною Радою та цісарським намісником фон Гуйном[17]уже не йдеться.

— Вони без того трималися на волосині, — нагадав Клим. — Нема шансів переконати намісника погодитися на наші умови.

— Але наше представництво — офіційне! Не забувайте! — Снігур навіть тупнув ногою. — Маєте розуміти: кожні переговори тягнуть час.

— Це схоже на перетягування канату.

— Нехай собі! Тягнути час — означає вигравати його!

— Під цим я теж підпишуся, — вставив Арсенич. — Ти ж знаєш, Кошовий, я чоловік військовий, мені б краще наступати. Тут інше трохи, погоджуюсь. В атаку теж треба йти з головою.

— Словом, — підсумував Снігур, — все йде до того, що ляхи використали вбивство Яблонського як козир. Тепер вони мають підставу вийти з будь-яких переговорних процесів. Для них уже не існує аргументів, вони затялися. Проте, — тут витримав коротку й вагому паузу, — є примарний, але шанс довести цісарському наміснику польську провокацію. Чи бодай непричетність української сторони, зокрема — легіонерів, до капітанової смерті. Сьогодні двадцять восьме жовтня, пане Кошовий. Маємо добу, максимум — дві. Переговорний процес треба тримати стільки, скільки можна.

— Для чого? Кожна сторона вперлася у своє.

— Так. Тільки ж нам варто виграти ще кілька днів, бо шукаємо підтримки. Ви ж знаєте, ведуться перемовини з Києвом, Парижем, Берліном. Поки намагаємося працювати на політичному полі, з останніх сил, але намагаємося.

У своєму закутку делікатно кахикнув Шацький.

— Дуже перепрошую шановне паньство.

— Що? — вирвалося в Клима.

— Зле розумію різні, поза сумнівом — важливі деталі вашої мудрої розмови. Та прошу сказати: якщо не вдасться виграти час, може статися війна? Тепер — між українцями й поляками? Тут, у Львові?

— Не прибідняйтеся, Шацький, все правильно зрозуміли, — сказав Кошовий. — На жаль, маєте рацію.

— Але ж я почув: того пана капітана могли вбити з якихось інших міркувань, аніж політичні?

— Хіба це вже має значення?

— Тобто?

— Хто б не вбив Яблонського, яким би не виявився мотив, своїми діями убивця прислужився полякам. Навмисне чи мимоволі. Якщо невільно... — Клим зітхнув, обвів поглядом усіх присутніх, — так, якщо невільно, тоді тим більш прикро. Адже війни можуть починатися ось із таких прикрих випадків.

— Згоден, — мовив Арсенич.

— Ви вмієте пояснювати складні речі просто, визнаю ваш талант, — кивнув Снігур.

Шацький промовчав, лиш за звичкою похитав головою й поцмокав губами.

Розділ третій

Не геройська смерть

— Дуже прошу, тут уже нема жодних комісарів, і то давно.

— Для мене ви завжди будете паном комісаром.

— Ой, скажіть ще — таким ви мене згадаєте перед смертю.

— Чом би й ні!

— Не каркайте, пане Кошовий. Не наближайте смертний час, туди встигнете.

— А ви не прибіднюйтесь, пане Віхуро. Не так уже й давно.

З посади комісара кримінальної поліції Марек Віхура справді пішов відносно недавно — цієї весни. Щойно почалися розмови про вихід Австро-Угорщини з війни, він заявив про відставку. Хоча до останнього не хотів іти зі служби, яка стала для нього не частиною — цілим життям. Поза поліцією Віхура себе не бачив. Свідомо вирішив піти лише раз, коли у Львові запанувала російська влада, в якій він себе не бачив, хоч росіяни всіляко агітували досвідчених фахівців лишатися на службі. Згодом,