Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

Майже.

— Перепрошую шановне паньство, але я ніц не розумію, — обережно, ніби боячись поруйнувати своїми словами якусь хистку конструкцію, мовив Шацький.

Кошовий уже пошкодував, що дозволив йому лишитися. Не боявся витоку інформації, бо довіряв Йозефу, як собі. Просто все це для дантиста з Кракідалів було вищими матеріями. Хоч той і товкся поруч останнім часом, навряд чи втяв щось із уривків розмов, котрі тут ведися. А Клим не вважав за потрібне всякий раз пояснювати все спеціально для Шацького. Зрештою, він перестав зважати на друга й навіть помічати його — адже Йозеф наполягав на цьому, в такий спосіб намагався не завдавати Кошовому клопоту.

— Потім поясню, — дещо грубувато кинув він, взяв коротку паузу, прикурюючи чергову «голуазину», глянув на Снігура: — Ви не служите в австрійській поліції, не маєте там знайомих, на відміну від мене. Звідки дізналися про вбивство? Чому — вбивство? Завжди є ймовірність нещасного випадку. Наприклад, упав п’яний, вдарився головою...

— А ви, бачу, досі не усвідомили, що може початися, — просичав підхорунжий.

Сіпнулося віко.

Клим ляснув долонею по столу, аж посунулося від того чорнильне приладдя.

— Досить уже! — вигукнув дзвінко, мовби саме ця фраза стала краплею, яка переповнила чашу терпіння. — Скільки часу маю честь знати вас, пане Снігур, стільки ви не втомлюєтесь підкреслити: єдиний знаєте більше за інших, єдиний дбаєте про справу і єдиний, хто завжди все усвідомлює! Знаєте, як це називається? Монополія на істину!

— Е-е, панове! — Арсенич ступив між ними, миролюбно розставляючи руки, немов відгороджуючи обох парканом. — Чого б я ото собачився? Спільний же інтерес маємо!

— Але він допитує мене! — хорунжий тицьнув на Кошового пальцем, мов цілився з револьвера. — Нести це сюди було помилкою, грубою помилкою, пане сотнику! Я вкотре шкодую, що послухав вас!

— Ми все одно тут!

— Можемо піти! Військовий комітет не підзвітний Кошовому! Йому ніхто не підзвітний! Він не має жодних повноважень!

— То йдіть собі! — відмахнувся Клим. — Легше від того не стане.

— Досить, я сказав! — тепер уже і сотник підніс голос. — Пане Снігур, ви маєте вищий чин, ніж я. Проте саме мене поручик Рудницький[13] як голова комітету уповноважив обговорити ситуацію з ним! — він так само показав на Кошового пальцем. — Давайте ще тут кусатися! Чи ви не розумієте — часу на то нема!

Запала тиша, в якій чулося лиш голосне сопіння Шацького. Скориставшись нею, Арсенич видобув із кишені файку, почав спокійно, мов заряджав зброю, натоптувати її тютюном. Нарешті Кошовий ляснув у долоні.

— Все, до уваги. Згодні? Ви ж усе одно прийшли.

— Якщо ви не братимете на себе забагато, — вперто вів своє Снігур.

— Мої питання ніяк не зачіпають вашого гонору, — Клим намагався втримати іронію, йому вдалося. — Припускаю, про пригоду написали зранку польські газети, так?

— Так, — кивнув підхорунжий. — Звичайно, я сьогодні знайду потрібний примірник. Але припускаю — там зазначено, що вбито капітана Польського легіону. Ви, пане Снігур, підхорунжий Легіону Січових стрільців, і в однострої з відзнаками я вас за два роки нашого знайомства майже не бачив. Хіба на урочистостях. Якби, не дай Боже, напали на вас і, ще раз вибачаюсь, ваш труп знайшли посеред міста, то побачили б чоловіка в цивільному вбранні.

— До чого ведете?

— До того, шановний, що пересічна людина не побачить у вас українського офіцера. Б’юся об заклад, ви й документів відповідних при собі не маєте. Вас може впізнати, наприклад, ось хоча б старшина, — кивок на Арсенича, який саме розкурював люльку. — Звідси питання: газета написала про вбивство саме офіцера?

— Так.

— І ви знали, що ця особа входила до таємної військової організації? Отже, капітан відомий вам особисто?

— Трошки не так, — мовив Снігур, зиркнувши при цьому на Арсенича й далі не звертаючи увагу на принишклого Шацького. — Навряд чи є секретом для вас, пане Кошовий, що після прикрого демаршу нашого спільного знайомого, пана Громнишина, польські конспіративні спільноти множаться у Львові так само, як подібні українські. Тож має місце взаємне стеження.

— Логічно, — погодився Клим.

Згадку про Василя Громнишина як про свідомого зрадника він вважав дещо перебільшеною.

Та заперечувати й доводити щось не мав ані часу, ані бажання. Бо Снігур лише повторював сказане іншими. Й, поклавши руку на серце, далеким від істини не був. Лиш помилявся в термінах. Громнишин зробив те, що зробив, несвідомо, під впливом ейфорії, не більше.

Ще зимою в Бресті делегація Української Народної Республіки, вже визнаної союзними державами, уклала з Віднем угоду, котра стала додатком до великих мирних домовленостей.

Угода передбачала поділ Галичини на польську та українську частини. Причому Східна Галичина разом із Буковиною зливалася в один коронний український край, у якому б діяли закони УНР. Серед осіб, близьких до українського уряду в Києві, було чимало знайомих Климового батька, а отже — і його. Вони нагадали про себе, коли Кошовий нарешті навідався додому, й підходили на похоронах. Так він, як знавець австрійського права, долучився до консультацій між Києвом, Львовом та Віднем і був посвячений у суть домовленостей, котрі зафіксували в таємному додатку.

Свій примірник голова української переговорної групи пан Севрюк[14] показав львівським колегам. Не мав права цього робити, але дуже кортіло похвалитися успіхами. Мовляв, ще трохи — й зіллємося в одну державу, про що мріяли так довго й за що боролися кожен по-своєму.

Серед утаємничених виявився всюдисущий Василь Громнишин, колись — голова товариства «Братні», а віднедавна причетний до всього, що вважав державотворчими справами. Кошовий досі переконаний: ним рухали ті ж мотиви, що й Севрюком. І, поклавши руку на серце, першим розпатякав усе ж він, Громнишин лише вирішив — йому теж можна. Але радість, яка охопила громаду, швидко перетворилася на проблему. Депутати «Польського кола»[15] виявилися краще організованими й почали протестувати, заявивши права Польщі на всю Галичину, включно зі Львовом.

Не бажаючи сваритися з громадою, котра на цій території імперії становила помітну більшість, Відень вирішив зволікати з виконанням взятих на себе зобов’язань. А щойно в Києві помінялася влада, і новий гетьман переконався — його союзники в Берліні підтримують Відень й знищили всі документи, він відступив. Лишивши галицьких