Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

– Алісо... не треба...

– Випусти мене! – Прикрикнула. Зірвалася. Але мене принаймні почули.

Машина плавно зупинилася біля узбіччя, і я одразу вискочила з неї під проливний дощ. Благо, було літо, і він був доволі теплий. Хоча в цей момент я б навряд чи щось відчула, навіть якби він був крижаним.

Назад не дивилася, просто пішла в бік дому.

– Зачекай! – Мене смикнули назад і впечатали в чоловіче тіло. – Не тікай, будь ласка, не тікай, – почав шепотіти мені на вухо.

Тримав мене. Обіймав... і з кожною секундою в мені прокидалися давно забуті почуття, що лякали мене до кінчиків пальців.

– Я не можу... не зараз... Відпусти... Потім поговоримо... Можливо...

– Добре... добре... якщо тобі так треба, – Максим трохи відсторонив мене від себе й поглянув у лице. – Але пообіцяй, пообіцяй, що ми поговоримо. Не зникай, добре?

– Не зникати? Як зникнув ти? – Вирвалося. Каюсь, просто вирвалося. Обличчя Максима потемніло, а з очей пропав весь блиск.

– Я все тобі розповім..., – тихим голосом сказав він, – тільки дай мені цей шанс.

– Це щось змінить?

– Можливо...

– Добре. Дам. Завтра ввечері. Я напишу, де й коли.

– Добре, – Максим погодився, та чомусь все ще тримав мене. І тепер в його очах я бачила страх. Що то був за страх – я не знала, тут би зі своїми страхами розібратися.

– Відпусти... ми побачимось завтра...

– Добре, – і його руки повільно опустилися вниз, ковзаючи по моїх руках, ніби жадаючи зберегти цей зв’язок ще хоча б на секунду.

Та ледве між нами з’явився сантиметр простору, я розвернулася й пішла геть, не кажучи більше ні слова. І, можливо, мені навіть хотілося обернутися й поглянути на нього ще раз, та я чудово розуміла, що не варто.