Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Розділ 5

Караоке для мене вже було занадто, тому через деякий час я вирішила покинути свято й повернутися додому. Вмовляння на мене не подіяли, і я потихеньку зібралася й пішла до виходу, тепло попрощавшись з усіма й уникаючи дивитися на Максима... Сергійовича.

Все.

Вечір закінчився.

Більше ніяких Максимів.

Тільки Максим Сергійович.

"Ця сторінка давно перегорнута, а те, що я думаю про нього, – це нормально. Як-не-як, ми зараз разом працюємо. Та прийде час, і ми розійдемося, і навряд чи коли-небудь згадаємо одне про одного."

З цими думками я дійшла до виходу й наштовхнулася на неочікувану перешкоду у вигляді дощу.

– Трясця. І що тепер робити? Ніби ж літо... І дощ не передавали. – Пробурмотіла я. – Звісно, я могла викликати таксі. Але на територію комплексу воно навряд чи заїде, і поки добіжу... буду мокра. – Дідько.

– Не знав, що ви знаєте такі слова, – пролунав за спиною знайомий голос. Ніби тихо, але у голові він прозвучав, наче постріл.

"Ну от і що йому треба?"

– І не такі знаю, – повернулася до нього й поглянула прямо в очі. – Але не люблю більшість із них використовувати... хіба у виняткових ситуаціях. – Так, я прямо натякала, що його раптова й неочікувана поява позаду мене – саме одна з таких ситуацій, що заслуговують на подібне слівце.

На це він мені лише загадково посміхнувся, а я відвернулася, не бажаючи дивитися ні на нього, ні на його посмішку.

Так ми й стояли, дивилися на дощ. Своїм приходом Максим цілковито вибив мене з колії. І замість того, аби якось вирішувати питання повернення додому, я стояла з ним і дивилася на літній дощ.

– Можу підвезти, моя машина на критій стоянці, – врешті порушив тишу Максим.

Заманливо. Дуже.

Мені дуже сильно не хотілося зараз ще пів години чекати на таксі, а потім ще й мокнути, добігаючи до нього. Але все одно ось так одразу погодитись я чомусь не могла. Ні, якби це був хтось інший – без проблем. Але в цій ситуації я нутром відчувала напруження. Та все ж таки здоровий глузд переміг.

– Було б чудово. Дякую.

– Тоді ходімо.

До авто ми дійшли у повній тиші, а коли сіли, я одразу попросила ввімкнути музику, аби заповнити це ніякове мовчання. І, як на зло, перша пісня в його списку була саме та, яка в якийсь момент нашого єдиного літа стала нашою. Я не слухала її з того часу, як він зник, – надто багато спогадів вона викликала.

І ось тепер... тут... у його машині... з ним...

Які шанси, що це – збіг?

"Здається, останнім часом я все більше спихаю на збіг... Відчуваю себе дурепою."

Та навіть якщо це все не збіг, навіть якщо він мене пам’ятає, навіть якщо йому від мене щось треба... перший крок за ним.

Тому ховаю здивування куди подалі й тихенько сиджу в його машині.

– Гарна пісня? – вирішив запитати Максим, коли вона закінчилася.

– Так... непогана.

– Моя улюблена, – тихіше, але якось двозначно сказав він. А я не змогла стримати цікавості й все ж таки поглянула на нього. – Навіює приємні спогади...

– Справді?

– Так. Дуже приємні.

– Але це лише спогади, які тьмяніють з часом... Спогади нічого не варті, – уся ця розмова звучала дивно. Ми все розуміли, все знали, але все ще ходили по тонкому льоду, боячись розбити останню крихку перешкоду між нами.

Якийсь час ми обоє мовчали, а потім я почула те... що воліла б не чути.

– Справді нічого не варті... ромашко? – Ромашка... Саме так він колись мене називав, а я танула від його слів. І наче калейдоскопом зі спогадів перед очима пролетіли найяскравіші моменти нашого літа.

«Шаленію за тобою... ромашко. Як би я міг заховати тебе від цілого світу тільки для себе».

Тоді я слухала його зізнання між неймовірними, палкими поцілунками й забувала про все на світі, навіть не була впевнена, що змогла б зараз згадати своє ім’я.

"Алісо... моя дівчинко..." - Досі звучав в моїй голові, його ніжний голос.

Так, ці спогади були приємними, і тим сильнішим було потім розчарування... Напевно, саме тому паніка накрила мене з головою... і все, що я хотіла – це втекти...

– Не треба..., – я опустила голову й доклала чималих зусиль, аби видавити з себе ці два слова.

– Алісо?

У мені боролося стільки почуттів зараз. Хотілося накричати на нього, хотілося задати йому сотні питань, але ще більше хотілося втекти світ за очі й більше не бачити й не чути його. Подихавши кілька секунд, я зрозуміла одне – сьогодні, в цю мить, я не зможу прийняти правильне, адекватне рішення. Мені потрібен був час усе обдумати.

– Алісо... поговори зі мною..., – він просив, майже благав, але зараз я не була на це здатна.

– Випусти мене...

– Що? Але ми ще не приїхали. І на вулиці все ще дощ.

– Просто випусти мене. Звідси вже недалеко до мого дому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍