Йо Томас - Кров. Діти ночі, Йо Томас

У будинку, де тріскіт електричного чайника зливався з шелестом дощу за вікном, команда знову зібралася за великим монітором. Гражина швидко перекинула з флешки зображення на екран. Зображення з фотопасток — чорно-білі, зернисті — миготіли, покадрово оживаючи.

— Зупини, — Віктор нахилився вперед. — Оце збільш.

На знімку — один із в’юнців. Уперше настільки чітко.

Тіло — непропорційне, худе й довге, з надто довгими руками, що майже сягали землі. Шкіра — мов сира глина, з темними жилками, що пульсували під поверхнею. Лице — ані очей, ані носа. Лише порожнина, зяюча, мов димохід, з облямівкою тонких кістяних виступів.

— Вони... п’ють кров через це, — Гражина затиснула рота. — Це не рот — це зливний отвір.

На іншому кадрі — троє таких самих істот, схилені над зайцем. Один утримує жертву, двоє — притискаються порожнинами облич до тіла, всмоктуючи щось. Мить — і заєць провалюється, зморщується, стає ніби висушеною ганчіркою. Очі в нього тьмяніють, шкіра сіріє.

— Вони висмоктують не тільки кров, — хрипко промовив Володимир. — Вони випивають життєву силу. Енергію. Душу, як не боїтесь слова.

— Подивіться на крок, — Белла вказала на послідовність. — Всі рухаються ідеально синхронно. Як би це зробили, якби не мали команди?

— Їх ведуть, — прошепотіла Гражина. — Як хортів.( Мисливські собаки) Хтось сильніший. Старший.

На екрані — останній кадр. Один із в’юнців зупинився й обернувся до камери. Наче... дивився. Лише на мить, але цього було досить, щоб у кімнаті стало холодніше.

— Я читала про таких у «Книзі кістяного кореня», — сказала Гражина. — Це — виродки Праотця. Він не може пити сам, бо розпадається, тому створює цих малих хортів. Їх називали кров’ю нічної лози.

Віктор запалив цигарку, дивлячись на екран.

— Ми знову маємо справу не з істотою... а з наслідками...

— І, схоже, ми ще тільки на початку.

Тиша запанувала. За вікном дощ лив сильніше. Десь у лісі істоти й далі сліпо йшли вперед, ведені волею того, кого давно мало б не бути.

ПОКИНУТІ СЕЛА.

Дорога до Гамарні була вузькою, звивистою, мов змія, що вела крізь зелену глушину. Машина глухо гуркотіла по розбитому асфальту, що давно не бачив ремонту. З обох боків — зарослі, ліси, хащі. Сонце пробивалося крізь хмари, кидаючи плями світла на вогкі узбіччя. Час від часу траплялися залишки автобусних зупинок — облуплені, зіржавілі. Ні душі.

— Тут усе ніби вмерло ще в дев’яностих, — пробурмотів Володимир, позираючи у вікно.

— Воно й вмерло, — відповіла Гражина. — Кажуть, що останні мешканці виїхали у двохтисячному. Без шуму. Просто зникли. Як тінь розчинились. А зараз 2025.

— Така тиша, що аж вуха дзвенять. Наче світ затримав подих.

Вони під'їхали до іржавої арки з написом Гамарня. Літери були перекошені, облізлі, на стовпах — лишайник і тріщини. Попереду — покинуті хати, зарослі городи, вибиті вікна.

Село мов застигло в іншому вимірі. Дерева повністю захопили простір: молоді дуби пробили дах колишнього клубу, шипшина розрослася. Вітру не було — все стояло, ніби боялося рухатись.

— Почнемо з центру, — сказала Гражина. — Там ще збереглися кілька будинків не на стільки аварійних.

Зайшли до першої хати. У повітрі висів запах цвілі, гнилі, давно згаслого життя. Всередині — обдерті шпалери, впала стеля. Але дзеркало ще висіло в коридорі.

— Подивись, — шепнув Володимир.

На дзеркалі — криві, ніби поцарапані нігтем, слова: «Не обертайся». І ще нижче, майже стерто: «Вони дивляться в спину».

— Угу, з любов’ю, — прошепотіла Гражина.

В наступній хаті — ще гірше. На склі старої сервантної шафи — кривавий відбиток маленької руки. Малюнок був чіткий, ніби зроблений щойно.

— Це не стара пляма, — промовив Володимир, нахилившись ближче. — Поглянь — свіже. Засохло, але недавнє.

Гражина обійшла кухню, і тоді побачила ще один напис — на внутрішньому боці дверцят кухонної шафи. Викарбувано ножем:

«Сказали, що прийдуть за малими. А потім — за тінню кожного дому».

З тиші хати щось скрипнуло — ледь чутно. Миші? Вітер?

— Вони тут ще бродять, — прошепотів Володимир. — Вночі. А вдень ховаються. Це... притулок. І, схоже, не тільки для них.

Гражина кивнула, стискаючи плече Володимира:

— Гамарня ще пам’ятає смерть. Але тепер ми знаємо, що шукати.

Назовні починав збиратися туман. І село знову ставало тишею.

Після гнітючої Гамарні дорога до Буркута здавалася майже спокійною. Серпантини вели крізь смерекові ліси, свіже гірське повітря заповнювало салон Кедді. На горизонті починало спадати сонце — червоне, тремтливе, мов втомлене око. Машина повільно піднімалась вгору — шлях до Буркута не був простим.

— Ти відчуваєш це? — спитала Гражина, не зводячи очей з дороги. — Тут інакше. Не гниль, як у Гамарні. А ніби щось... спить. Чекає.

— Ага. Але не мертве. Це наче... дихає. — Володимир нахилився ближче до вікна, вдивляючись у сутінки. — Тут ще живуть. Можливо, не лише люди.

Нарешті, вони в'їхали в село. Буркут зустрів їх затишною, злегка задерев'янілою тишею. Уздовж дороги — кілька дерев'яних хаток, дим з однієї труби, стара криниця, покручена яблуня на подвір’ї. На околиці — табличка про джерело «Буркут», напівстерта, волога.

Гражина припаркувала авто на пагорбі, звідки відкривався вигляд на долину. Внизу шумів струмок, де-не-де виднілися людські сліди.

— Дзвоню Віктору, — сказала вона, витягуючи телефон.

Віктор відповів майже одразу. Його голос був спокійний, але твердий:

— Не заходьте в село глибше. І не підходьте до джерела. Не сьогодні. Там щось дивне з енергетикою. Після заходу сонця — небезпечно. До ранку чекайте в машині. Гаразд?

— Прийнято, — відповів Володимир. — Виглядає тихо, але... надто тихо.

— Воно й було так завжди, — додав Віктор. — Це місце старше, ніж ми думаємо. Буркут — це не просто вода. Це вузол. І я боюся, що ті... в’юнці можуть прийти і сюди.