Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Алекс йшов коридором із байдужим виглядом, добре знаючи, що його батько не любить запізнень. Він зупинився біля дверей кабінету, зробив глибокий вдих і, не стукаючи, увійшов.

Простора кімната з високою стелею, темними книжковими шафами й величезним вікном, що відкривало вид на місто. За масивним столом із чорного дерева сидів чоловік у дорогому костюмі — Олександр Карпенко, його батько. Суворе обличчя, акуратно зачесане сивіюче волосся, холодний аналітичний погляд.

— Олексію. — Голос батька був рівним, але в ньому відчувалося невдоволення.

— Батьку. — Алекс упевнено сів навпроти, закинувши ногу на ногу.

— Сподіваюся, ти не забув, що в цьому році у тебе є університет? Академка закінчилась.

Алекс хмикнув:

— Думаю, викладачі ще не встигли забути про мене.

— Дотепно. — батько склав пальці в замок. — Чому ти не відвідуєш пари?

— Тому що, можливо, у мене є важливіші справи?

Батько повільно вдихнув, ніби стримуючи гнів.

— Важливіші? Наприклад, твій… — він із легким презирством зморщився, — музичний проєкт?

— Так, наприклад.

— Алекс, досить. — Тон батька став гострішим. — Я терпів це захоплення роками, але ти перегинаєш палицю. Університет — це не забаганка, це необхідність.

— Для тебе.

— Для твого майбутнього!

Алекс похитав головою й склав руки на грудях.

— Моє майбутнє — це музика. І кіно.

Батько голосно зітхнув.

— Сину, послухай мене уважно. Якщо ти не почнеш серйозно ставитися до навчання, я скорочу твоє фінансування.

Алекс напружив щелепу.

— Чудово. Тобто гроші важливіші за мої мрії?

— Ні, але я не збираюся фінансувати твою безвідповідальність.

У кабінеті запала тиша.

Алекс глибоко вдихнув.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я піду на пари. 

Батько примружився.

— Але не кидаю музику.

Річард пронизав його довгим поглядом.

— Дурість.

— Моє життя.

Вони мовчки дивилися один на одного кілька секунд, перш ніж Алекс підвівся.

— Якщо це все, я піду.

Не чекаючи дозволу, він різко розвернувся і вийшов із кабінету.

Холодний вітер ударив у обличчя, але Алекс навіть не помітив. Він повільно рушив тротуаром, обмірковуючи, як тепер поєднати університет і музику.

Це буде складно, але він не мав наміру здаватися.

Думки крутилися, і раптом перед очима майнув образ.

Очі, глибокі, мов небо.

Голос, трохи роздратований, трохи іронічний.

"Можливо, мені не настільки цікаво?"

Алекс мимоволі всміхнувся.

"Ох, люба... сподіваюсь ми ще зустрінимось, і ти ще не раз мене здивуєш."

---

На великій перерві в університеті коїлося щось неймовірне.

Коридори гули, подвір’я кипіло від хвилювання, а натовп студентів зібрався біля центрального входу, обговорюючи щось настільки бурхливо, ніби щойно оголосили про безкоштовні канікули в Карпатах.

— Що тут відбувається? — Катя примружилася, намагаючись розгледіти причину цього ажіотажу.

— Ви що, не знаєте?! — Діана аж підстрибнула від збудження. — Алекс із Blue Bloods навчається в нашому університеті!

Злата застигла.

— Вибач, що?

Їй не треба було відповідати.

Бо саме в цю мить, оточений десятками дівчат, з'явився він.

Алекс.

Темне скуйовджене волосся. Самовпевнена усмішка. Легка хода, ніби весь світ належав йому.

Він любив цю увагу. Любив це захоплення в очах. Але зараз…

Його погляд вихопив її. Його незнайомку.

І світ навколо ніби приглушився.

Несподівано, непередбачувано.

Він думав, що випадкова зустріч у коридорах цього величезного міста була просто грою долі. Але тепер вона сиділа тут, посеред студентського натовпу, така ж виразна, така ж самодостатня.

Він ледь стримав усмішку.

Це вже цікаво…

Але вона, здається, зовсім не розділяла його ентузіазму.

— О боже… — простогнала вона. — Це він.

Алекс тільки ледь підняв брову.

"Вона пам'ятає мене."

Його усмішка стала ще ширшою.

Злата закотила очі.