Інгеборг Бахман - Пора серця. Листування

сьогодні ввечері Клаус має їхати до Парижа; я хочу передати йому цього листа, а також інші, написані вже давно, або й зовсім недавно. Навіть якщо Ти не матимеш часу мені написати, я, напевно, дізнаюся незабаром від Клауса, як Тобі там ведеться.

Прошу, обдумай усе щодо своїх віршів; думаю, що Ти не помилишся, якщо спробуєш щось зрушити з місця з допомогою Юнґера{67} й Додерера{68}.

І не май мені, передовсім, за зле, що найважливіші листи я завжди писала на друкарській машинці. Вдаряти по клавішах настільки ввійшло мені в звичку — та навіть стало чимось більшим, ніж звичка — що я вже майже не в стані вимальовувати чорнилом на папері слова, які йдуть від серця.

Сьогодні я була у Французькому інституті; там я дізналася, що, напевно, усе-таки зможу поїхати до Парижа вже на наступний літній семестр (у лютому або березні 1952 р.{69}). Клаус мені дуже сподобався: останнім часом ми часто бачилися й розмовляли, було б дуже добре, якби ми всі четверо{70} не губили одне одного цілковито з очей.

З любов’ю

Твоя

Інґеборґ.

Відень, 4-го липня 1951 р.

18.1 {71} Додаток

Березень 51 р.

Паулю, коханий,

сьогодні — Великодній понеділок{72}, і я вперше встала після хвороби, яка була не надто важкою, однак виявилась для мене дуже важливою, бо мовби чудом стала в пригоді. Я вже не знала, як мені бути, як тут вийти із ситуації. Першою помилкою було те, що я впродовж тижня далі провадила гру свого колишнього віденського життя{73}, цілком так, ніби нічого не сталося, потім розпачливо й істерично обірвала його, не хотіла виходити з дому, хоча й знала, що так не може більше тривати, а потім додалося до цього ще щось іззовні, що було дуже поганим, майже найгіршим з того, що було дотепер{74}. Згодом приїхала моя сестра{75}, і я захворіла на грип. Тепер тут так тихо, як після бомбування{76} під час війни, коли дим розсіявся й бачиш, що будинку більше немає і не знаєш, що тут казати; та й що тут казати?

Завтра, напевно, я зможу вже вийти, буду шукати роботу. Завжди щось можна знайти. Телефон сьогодні цілковито мовчить — мов у потаємній, просвітленій згоді.

Восени я, напевно, буду в Парижі. Хоча поки що нічого не вирішено. Однак якщо мені й доведеться залишитись тут, я не хочу бути сумною. У мене було так багато всього, я так багато отримала, що цього могло б вистачити надовго; однак навіть, якщо й не вистачить — людині так мало потрібно. Колись згодом ми так чи так зможемо взяти тільки дуже мало в дорогу, можливо, й зовсім нічого.

Ти ж не очікуєш, що я сьогодні скажу щось про «нас» обох, тепер я не можу по-справжньому думати, мені треба спочатку відійти від усього, та я боюся, що й від Тебе я буду тоді надто далеко.

Пиши мені часом, будь ласка. Не пиши мені надто невизначено, розкажи мені тихо про те, що завіса перед нашим вікном вже знову згоріла, і що з вулиці на нас дивляться люди{77} —

Сердечно

Твоя

Інґеборґ

Щире вітання від мене Нані.

Міло Дор{78} дуже зрадів.

4-го липня: я докладаю тільки цього листа, він — один з багатьох, більшість із них, однак, уже зібгані — щоб Ти хоч трохи зорієнтувався.

18.2 Додаток

Червень 1951 р.{79}

Любий, будь ласка, чи я можу отримати від Клауса Твої вірші, а чи Ти надішлеш їх мені незабаром; нарешті я маю протекцію до Німеччини, та ще й, окрім того, від чоловіка, який знає Твої вірші й дуже цікавиться ними. Я всіма засобами спробую зробити все, що можу, щоб схилити його на Твій бік. Однак манускрипт має бути в моїх руках до середини, або до кінця серпня{80}! (Це — Гайміто фон Додерер, з видавництва Бек, другого, після Котти, найстарішого видавництва в Німеччині, — ми розмовляли досить довго про Тебе).

18.3 Додаток

Відень, 27-го червня 1951 р.

Любий, любий Паулю,

за кілька днів Клаус їхатиме до Парижа; він має взяти багато листів, які я написала Тобі, надуманих, або й щирих, мені завжди бракувало мужності, надіслати їх поштою. Він найкраще зможе розповісти Тобі найголовніше про те, що тут варте уваги, а також трохи про інше, набагато важливіше, що нелегко, або й цілком неможливо висловити.

Я не знаю, чи маю намагатися це зробити.

Я так тужу, так сильно тужу за Тобою, що деколи майже хвора від цього, й бажаю собі лиш одного, знову Тебе побачити, де-небудь, та не коли-небудь, а якнайскоріше. Однак, коли я намагаюся собі уявити, як і що Ти на це міг би сказати мені у відповідь, стає дуже тяжко, виринають давні суперечки між нами, яких я так хотіла б позбутись.

Чи Ти, властиво, ще знаєш, що ми, попри все, усе ж були дуже щасливими разом, навіть у найгірші часи, коли ставали найзапеклішими ворогами?

Чому Ти ніколи мені не писав? Хіба пані Жене не була ще в Парижі? Чому Ти більше не відчуваєш, що я ще хочу прийти до Тебе зі своїм шаленим, бентежним серцем, переповненим суперечностями, яке час до часу, як і раніше, ще скероване проти Тебе? — Помалу я починаю вже розуміти, чому я так захищалась від Тебе, чому, напевно, ніколи