Віталій - Детектив Соловей. Книга 1. Справа про зниклого чоловіка, Віталій

Розділ 4

Наступного ранку, ледь сонце почало пробиватися крізь щілини жалюзів, Сергій Петрович вже був на порозі рідного відділку. Після вчорашньої розмови з начальником у нього залишився неприємний осад, але водночас і ще більша рішучість довести цю справу до кінця, незважаючи на отриманий наказ. Він сподівався, що Іван Ігорович за ніч зміг знайти якусь нову інформацію.

Зайшовши до свого кабінету, він побачив, що його помічник вже чекає на нього. Лейтенант Іван Ігорович стояв біля вікна, тримаючи в руках кілька аркушів паперу. Його обличчя виглядало трохи втомленим, але водночас задоволеним виконаною роботою.

– Доброго ранку, підполковнику, – привітався Іван, повернувшись до Солов'я.

– Доброго ранку, Іване. Ну що там у нас? Які новини? – запитав Сергій Петрович, скидаючи плащ на вішалку.

– Новини є, і, мушу сказати, досить цікаві, – відповів лейтенант, підходячи до столу підполковника. – Я провів ніч, копаючись в архівах і піднімаючи старі зв'язки. І, схоже, знайшов ключових осіб, які можуть бути пов'язані зі Шрамом. Це так звані Павук і Скорпіон.

– Павук і Скорпіон? Цікаві прізвиська. Хто вони такі? – зацікавився Соловей, сідаючи за свій стіл.

– Павуку, за нашими даними, близько п'ятдесяти років, справжнє його ім'я нам поки що невідоме. А Скорпіону – близько шістдесяти, його звуть, здається, Віктор… прізвище ще уточнюємо. Так от, поки Шрам двадцять років відбував покарання, ці двоє, так би мовити, тримали його "імперію" на плаву. Вони регулярно надсилали йому гроші в місця позбавлення волі, підтримували зв'язок. А він, у свою чергу, за таку вірність, ще до свого ув'язнення, віддав їм п'ятдесят відсотків свого бізнесу.

– П'ятдесят відсотків? Це вже серйозно. І що ж це за бізнес такий? – здивовано запитав Соловей, відчуваючи, як пазл починає складатися.

Іван Ігорович зробив паузу, щоб підсилити ефект від почутого.

– А бізнес цей, Сергію Петровичу, – мережа будівельних магазинів “БудМайстер”, тих самих, якими, за офіційними даними, керував наш зниклий Хрущ.

Сергій Петрович відкинувся на спинку крісла, його брови здивовано піднялися.

– Невже? Виходить, Хрущ міг бути просто підставним обличчям? Фігурою для прикриття справжніх власників?

– Цілком можливо, підполковнику, – погодився лейтенант. – Це дуже схоже на схему відмивання грошей або ж просто на спосіб Шрама контролювати свій бізнес, перебуваючи за ґратами.

– Отже, якщо Хрущ був лише номінальним керівником, то його зникнення може бути пов'язане з якимись проблемами всередині цієї мережі або ж з самим Шрамом чи його довіреними особами – Павуком і Скорпіоном, – розмірковував Соловей вголос.

– Саме так. І для того, щоб підтвердити цю версію, нам необхідно цих двох – Павука і Скорпіона – знайти та допитати. Вони точно знають, що насправді відбувалося в "БудМайстрі" і яку роль у цьому відігравав Хрущ. Але є одна проблема…

– Яка? – запитав Соловей, відчуваючи недобре передчуття.

– На даний момент їхні місцезнаходження невідомі. Ми зараз працюємо над тим, щоб їх відстежити, але це може зайняти певний час. Вони, ймовірно, діють дуже обережно, особливо після нещодавнього звільнення Шрама.

– Розумію, – кивнув Сергій Петрович. – Але ми не можемо гаяти часу. Дайте команду всім оперативникам, нехай підключаться до пошуків. Потрібно знайти цих Павука і Скорпіона якомога швидше. Вони – наш головний ключ до розгадки цієї справи. І, Іване…

– Так, Сергію Петровичу?

– Будьте особливо обережні. Якщо вони є частиною імперії Шрама, то можуть бути дуже небезпечними. Нам не потрібні зайві жертви.

– Зрозумів вас, підполковнику. Ми зробимо все можливе, – запевнив Іван Ігорович.

Минуло ще два дні, сповнених виснажливої рутини та напруженого очікування. Кожен оперативник відділу відчував тиск часу, адже зникнення людини, особливо за таких підозрілих обставин, вимагало негайного розкриття. Сергій Петрович майже не виходив зі свого кабінету, поринаючи у вивчення старих справ, аналізуючи зв'язки Шрама та намагаючись знайти хоч якусь зачіпку, яка б привела до зниклого Хруща. Іван Ігорович разом зі своєю командою невтомно працював на вулицях міста, опитуючи можливих свідків, перевіряючи інформаторів та відпрацьовуючи найрізноманітніші версії. 

Нарешті, наприкінці другого дня безсонних ночей та безперервних пошуків, коли за вікном вже згущалися сутінки, а в кабінеті Солов'я горіла лише настільна лампа, двері раптом різко відчинилися. На порозі, задихаючись від швидкого бігу, стояв лейтенант Петренко. Його обличчя, зазвичай спокійне та дещо іронічне, зараз виражало непідробну радість та збудження. Його одяг був трохи пом'ятий, а на лобі виступили краплі поту.

– Ми знайшли їх, підполковнику Соловей! Знайшли! – вигукнув він, ледь переводячи подих, і зробив кілька кроків уперед, спираючись руками об коліна, щоб відновити дихання.

Сергій Петрович, який саме уважно розглядав фотографію Шрама, різко підвівся з крісла

– Знайшли? Кого саме, Іване? Павука і Скорпіона? Де вони переховуються? – запитав він, відчуваючи, як у грудях розгорається полум'я надії.

– Так точно, Сергію Петровичу! Ми їх виявили! Вони ховаються в одному старому, майже повністю закинутому будинку на самій околиці Києва, у промисловій зоні, неподалік від колишнього цегельного заводу. Інформація надійшла від нашого агента, вона стовідсотково перевірена, – запевнив лейтенант, випрямляючись і сяючи від гордості за виконану роботу.

– Чудово! Це саме те, що нам потрібно. Не гаймо жодної хвилини. Збирай групу швидкого реагування. Оголоси бойову готовність. Через п'ятнадцять хвилин дві машини мають бути напоготові біля входу. Озброєння – штатне, бронежилети обов'язково. Потрібно діяти швидко та рішуче, щоб не дати їм можливості знову сховатися, – скомандував Соловей, відчуваючи приплив адреналіну та зосередженість, яка завжди приходила до нього в такі моменти.

За лічені хвилини у відділку запанувала жвава метушня. Оперативники швидко збирали необхідне обладнання, перевіряли зброю та бронежилети. У повітрі відчувалася напруга та рішучість. Через п'ятнадцять хвилин, як і було наказано, дві службові машини з увімкненими проблисковими маячками та увімкненими на беззвучний режим сиренами стрімко мчали нічними вулицями Києва у напрямку вказаної лейтенантом адреси. У салонах автомобілів панувала зосереджена тиша, кожен офіцер подумки прокручував можливі сценарії розвитку подій, готуючись до будь-яких несподіванок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍