Саймон Шустер - Шоумен, Саймон Шустер

людей, переконати в тому, що залишатися вдома — безпечно. І зробив першу спробу близько шостої тридцяти ранку.

Сівши за стіл, президент поставив перед собою мобільний телефон і натиснув запис. У зверненні тривалістю шістдесят шість секунд ще не відчувалося тієї впевненості, яку Зеленський транслюватиме пізніше у своїх відео воєнного часу. Надто швидко читаючи заготовлені нотатки, він повідомив націю, що путінські війська вторглися, що вибухи було чутно по всій країні, а закордонні союзники України вже готують міжнародну відповідь. Далі його голос сповільнився, на обличчі промайнув натяк на усмішку.

— Сьогодні від вас, від кожного з вас потрібен спокій, — проговорив президент у камеру. — Незабаром я знову вийду на зв’язок. Без паніки. Ми сильні. Ми готові до всього.

Прописана частина промови була правдивою; решта — ні. Зеленський не вважав, що, залишаючись удома — до чого він закликав у відео, — люди можуть почуватися у безпеці. Дехто з його помічників уже вирядив родину з міста, попрощавшись, ніби востаннє. Андрій Сибіга, головний радник президента з питань зовнішньої політики[17], того ранку взяв дружину за руку та пояснив, що, як тільки вона з їхніми трьома дітьми покине місто, зв’язок може обірватися.

— Ми подивилися одне на одного і сказали: «Ну, ось і все. Ми маємо дітей, ми мали щасливе життя». На цій ноті й закінчили.

Батьків самого Зеленського — обом було за сімдесят — невдовзі теж доведеться евакуювати. Рідне місто Зеленських стояло на шляху російської армії, яка просувалася на північ із Криму. У першій за ранок телефонній розмові з матір’ю Зеленський спробував переконати її — чи, можливо, себе, — що все буде добре.

— Ти мама президента, — пригадує його слова присутній під час розмови помічник. — З тобою нічого не може трапитися.

Після запровадження воєнного стану більшість членів Ради нацбезпеки, у тому числі глави війська та спецслужб попрямували з Офісу Президента кожен до себе в штаб. Вони мали чіткі обов’язки: стежити за полем бою, збирати розвідувальні дані та командувати армією. Роль президента не була визначена так чітко. Хоча посада Верховного головнокомандувача надавала йому повну владу над Збройними силами, він не мав ані досвіду, ані бажання ними керувати. Зеленський довірив бойові дії генералам, а сам зосередився на дипломатії, на необхідності об’єднати світових лідерів. Вимірюючи кроками кабінет, президент першим набрав на телефоні номер Бориса Джонсона, британського прем’єр-міністра. У Лондоні було ще темно, близько 04:40, однак Джонсон відповів і по-дружньому привітався із Зеленським. Вони зблизилися за місяці, що передували війні; Джонсон активніше за своїх колег заспокоював українців і обіцяв свою підтримку. До того ж його уряд за кілька тижнів до вторгнення надіслав найбільшу партію зброї разом з реактивними протитанковими гранатами.

— Ми будемо битися, Борисе! Ми не збираємося здаватися![18] — кричав Зеленський по гучному зв’язку.

Данілова, який перебував поруч, ця сцена настільки зворушила, що він зняв її на мобільний телефон.

У Західній Європі взялося на світанок, і Зеленському почали телефонувати інші іноземні лідери — з Вашингтона, Парижа, Берліна, Анкари, Відня, Стокгольма, Варшави, Брюсселя, інших міст; лампочка на телефоні захищеного зв’язку спалахувала кожні десять-двадцять хвилин. Жоден не підбадьорював, як Джонсон, а дехто пропонував завуальовані ультиматуми, щоб донести до Зеленського всю небезпеку ситуації.

— У перший день президенту погрожували, — розповів мені Сибіга, радник із зовнішньої політики, який готував тези для цих дзвінків і, схилившись над столом президента, дослухався до розмов. — Суть була така: прийміть вимоги Росії, інакше вам з родиною кінець.

Кілька іноземних лідерів запропонували себе як посередника для України, щоб узгодити умови її капітуляції.

— Пропозиції звучали десь так: погоджуйтеся на умови! Усвідомте, із чим маєте справу!

Російські регулярні війська за оцінкою налічували близько дев’ятисот тисяч людей — принаймні вчетверо більше за армію України[19]. Росія мала вп’ятеро більше бойових броньованих машин і вдесятеро більше літаків. Оборонний бюджет України в сумі 4,5 мільярда доларів становив десяту частину щорічних видатків Росії на військові потреби.

Союзники Зеленського розуміли співвідношення сил, і що воно означає. Тож кожен свій телефонний дзвінок починали із запитання, чи планує він заради власної безпеки полишити Київ, і чим вони можуть допомогти. Президентські охоронці мали вибір з кількох безпечних місць. На околицях столиці чекали бункери, готові прийняти президента. Західніше, біля кордону з Польщею, різні державні об’єкти забезпечили б президентові свободу керувати без безпосередньої загрози бути вбитим чи оточеним російськими силами. Кілька європейських лідерів пообіцяли, що допоможуть йому втекти разом із сім’єю та персоналом. Одним з найбезпечніших варіантів було б керувати обороною України з об’єкта у східній Польщі, під ядерною парасолькою НАТО. Чиновники США, зокрема, й президент Джо Байден, були готові всіляко сприяти створенню тимчасового уряду України в екзилі.

Зеленський був вдячний за ці запрошення, але також вважав їх дещо образливими — ніби союзники поставили на ньому хрест.

— Я втомився від цього[20], — казав він пізніше про пропозиції втечі, які, за його словами, «прилітали зусібіч».

Він намагався повернути кожну розмову до потреб України для захисту — великі постачання озброєння, закриття неба над країною — і дратувався, коли у відповідь чув нові пропозиції допомоги зі втечею.

— Даруйте, — підсумовував Зеленський, — це просто не ввічливо.

Розпач президента відчувався під час ранкової розмови з президентом Франції Емманюелем Макроном, який переключив дзвінок на гучний зв’язок і разом з помічниками став слухати, як Зеленський описує початок вторгнення[21].

— Це тотальна війна, — зауважив Макрон.

— Так, — пролунало у відповідь. — тотальна війна.

Зеленський перевів подих. Якщо росіяни мали намір захопити Київ за кілька днів, то розраховувати на швидке надходження західної зброї, яка б підвищила шанси на виживання, не випадало. Зеленський також розумів, що США та Європа не захочуть ризикувати ядерною війною з Росією і не скерують власні війська рятувати Україну. Західні лідери, зокрема, й президент Байден, чітко дали українцям це зрозуміти. Зеленський відчував: його єдина надія, нехай і химерна, полягає в тому, що Захід переконає Кремль скасувати напад і вивести війська.

— Дуже важливо, Емманюелю, щоб ви поговорили з Путіним, — звернувся Зеленський до Макрона. — Ми певні, що європейські лідери та Байден знайдуть з ним спільну мову. Якщо вони зателефонують Путіну і скажуть зупинитися, він зупиниться. Він послухає.

* * *

Вдома у Конча-Заспі родина президента чекала на його дзвінок. Коли Олена прийшла будити дітей, ті вже не спали. Вона не знала, як повідомити дітям дев’яти та сімнадцяти років новини про вторгнення, а Зеленський не залишив ніяких порад.

— Він не пропонував мені бути чесною або