Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

цих диких краях і пристойного судна не знайти. Та ти не турбуйся – для тебе, милостива панно, ми створимо найкращі кондиції!

– Сподіваюся, бо від цієї дороги мене нудить!

Вершник ще раз шанобливо вклонився і від’їхав.

– Скільки нам ще їхати до Перекопу?

– Півтора дні, пане Зборовський, – відповів козацький ватажок, поважний чолов’яга з понівеченим хворобою обличчям, який очолював процесію.

Шляхтич насупився й кивнув.

– А до Запоріжжя?

– Не менше тижня.

– Лиш би кляті татари дотримали обіцянку, – сказав він крізь зуби, кинувши погляд на роз’їзд розкішно вдягнених татар. Це був загін, який Халіль-бей направив супроводжувати польських делегатів до Січі.

Козак насупився й нічого не відповів, а лише окинув недовірливим оком кримських супроводжуючих.

– Святий Боже, ти мене налякала! – натягнув повіддя Зборовський.

Мало не під копита коня кинулася дівчина. На вигляд це була русинка – по-русинськи вдягнена, світлолиця, з брунатним волоссям, заплетеним у довгу, перевиту голубою стрічкою косу. Лише зросту дівчина була маленького, як буває в татар, і ледь розкосі очі двома темними вуглинками горіли на круглому лиці.

– Що ти за таке бісове дівча?! – скричав пан Самуїл Зборовський польською.

Аліє перелякано мовчала, підшукуючи слова, які уперто не приходили в голову. Процесія з’явилася для неї несподівано, з-за гори, тож вона ледь устигла зметикувати й зістрибнути зі свого жеребця, одразу по тому кинувшись під ноги самому Зборовському, якого розпізнала по одежі.

– Хто ти й звідкіля? – вже лагідніше українською спитав козацький отаман.

– Я бранка. Роксолана. Утікачка з татарського полону. Ви ж мене тут не кинете? – тремтячим голосом розіграла вона спектакль, боязко покосившись на татар, що стояли поодаль.

– А чи це не твоя подруга там на дорозі з перерізаним горлом лежала? – суворо продовжував Зборовський.

– Моя, – опустила очі долі Аліє.

Вона товклася на місці оточена суровими вершниками, не знаючи куди подіти руки й як приховати рум’янець, який з’явився на її щоках від сорому – благородна татарка не звикла ось так просто розмовляти зі сторонніми чоловіками. Та ще й коли мова зайшла про Марину…

– Ми разом тікали від одного аги, – продовжувала дівчина. – Я в нього цілих п’ять років прослужила, він мав би вже скоро відпустити мене на волю… а тоді він збіднів і вирішив продати мене в Бахчисарай, якомусь реміснику. І Маринку…

Сльози знову потекли з очей Аліє. Їй справді стало дуже жаль себе, вона щосили намагалася забути правду й сама майже повірила в історію, яку напередодні придумала.

– Ми поховали її. По-християнськи, – сказав козак, спішуючись.

Він був велетенського зросту. Зовнішність його здавалася потворною: одна сторона лиця була ніби піднята угору, а друга – злегка опущена донизу. Здавалося, ніби одним куточком губ він увесь час посміхався, а іншим – плакав.

– Мене можеш звати дядько Василь Перебийнога. А тебе-то як звати? – запитав козацький ватажок. У його голосі відчувалося співчуття до дівчини.

– Христина, – без запинки випалила Аліє. – Мене звати Христина. Візьміть мене з собою!

– Щось руки в тебе надто випещені, – примружився пан Зборовський. – Не такі руки в служниць.

– Одні служниці для роботи, а інші для кохання, – випалила вона, і одразу ж пожалкувала – погляди чоловіків миттєво змінилися.

– А родичі в тебе десь є? Звідки ти сама? – продовжив дядько Василь, заповнюючи незручну паузу.

– Із Уманщини.

– Ну, то нам по дорозі! Ми до Києва їдемо. Візьмемо її з собою, вельмишановний пане, га?

Гори лишилися далеко позаду, а ще далі залишилися всі сто чотирнадцять башт величної Кафи. Степ тріпотів зеленою ковилою й пахнув налитими соком літніми травами. Степ мав аромат свободи.

Аліє милувалася безкраїми просторами, про які раніше доводилось лише чути, небаченими досі полохливими сайгаками, маленькими метушливими бабаками й перепілками, із їх нескінченним «піть-пітьом».

Вона їхала верхи на своєму гнідому Омарові, а іноді, коли дуже втомлювалася, пересідала на козли до дядька Івана, старого глухуватого козака, який керував ридваном і більше за всіх шкодував Аліє.

Добре до неї ставився й отаман, козак Василь Перебийнога. Він одразу пригрозив іншим козакам, щоб ніхто не смів чіпати дівчину, тож вони трималися від неї поодаль і навіть не заводили з нею балачок. Часом дехто з них дозволяв собі жарти, від яких вуха мусульманської дівчини вкривались багрянцем, але отаман добре приглядав за своїми хлопцями. «Ні краплі горілки й жодної баби, поки ви на службі», – повторював він їм.

– А що, коли ослухаються? Що їм буде? – якось поцікавилася Аліє.

– Висічемо різками й виженемо під три чорти. Ну, якщо покається, то може й не виженемо… Якби то на Січі сталося, посадили б у холодну, а потім усім гуртом вирішували, що робить.

На щастя Аліє, татари трималися особняком. Та й хіба могли вони впізнати в переляканій русинці свою колишню горду панну, яка до того ж, постійно ховала своє обличчя під чадрою?

Пан Зборовський скоро збайдужів до появи дівчати, а от панночки в ридвані, колишні знайомиці Аліє, із цікавістю поглядали на втікачку, але з екіпажу майже зовсім не виходили та з дівчиною розмов не заводили. Вони взагалі ні з ким, крім пана Самуїла Зборовського, не розмовляли. Щоразу, як Аліє доводилося бачити панянок, Агнешка гордо здіймала угору й без того довгий ніс, а Беата робила вигляд, що єдина річ, яка цікавить її в житті, – це служба своїй господині. Панянки навіть не припускали, що їх супроводжує їхня недавня гостя, а Аліє чомусь робилось від цього весело, і вона потроху знову поверталася до свого звичного несмішливого настрою. Надія на успіх своєї кампанії знову вселилася в серце дівчини, і вона, примушуючи себе не думати про те, що відбувається нині в її рідній Кафі – як побиваються за нею батько з матір’ю, як бісяться брати, і як ведуть до страти Лукаша – намагалася радіти довгоочікуваній свободі. Радість була тьмяною, вона не мала омріяного смаку, але віра в жаданий рай була всім, що в неї залишалося.

Коли проїхали Перекоп, пан Зборовський із полегшенням зітхнув.

– Слава Пресвятій Діві, що хоч з Криму нас випустили!

Він покосився на татарський загін, який незмінно тримався поодаль, і підкрутив рудий вус.

– А що, хіба ти, пане Зборовський, не вірив Халіль-бею? – устряла в розмову Аліє, яка саме їхала поруч.

– Халіль-бей такий самий лицемір і брехун, як і всі татари!

– Не правда! – палко скрикнула Аліє.

Десяток голів здивовано повернулися в бік втікачки, яка аж розчервонілася від раптового гніву. Тоді вона отямилася й одразу спробувала взяти себе в руки.

– Марина… Вона майже рік служила в Халіль-бея. Казала, що він