Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

– Треба набрати води. І коней напоїти не завадило б.

Марина змучилась від неробства. Звикла до постійної праці, вона не могла довго сидіти, склавши руки.

– Я спущуся, – нарешті вирішила покинути пост колишня рабиня і, захопивши тару, зникла між розлогих кримських сосен та каміння.

Пронизливий крик, що долинув з-під скелі, примусив Аліє двома руками вхопитися за пістоля. Крик належав Марині, Аліє впізнала її дзвінкий високий голос. Та й кому б іще кричати серед цих диких гір?

Дівчина підбігла до краю скелі. На дорозі стояли двоє татар. Один із них тримав Марину ззаду, заламуючи за спиною руки, а другий, уже пробирався руками під її сорочку.

Постріл пролунав несподівано. Горами пішла луна, сповіщаючи диких кіз про небезпеку.

Аліє тремтячими руками вже забивала новий заряд пороху. Татарин лежав, розпластавшись на землі. У голові кривавою плямою багряніла пробита кулею дірка. Аліє добре стріляла. Це була одна із забаганок, на яку Халіль-бей заплющував очі.

Другий нападник здригнувся, але дівчину з рук не випустив. Його розкосі очі розгледіли чорний силует Аліє на тлі ще світлого неба, й крива усмішка майнула його обличчям.

– Р-роксолани, – процідив татарин крізь зуби й різко сплюнув. – А щоб вас..! Шайтан!

Лезо зблиснуло в його правиці, і на засмаглій шиї Марини з’явилася тоненька цівочка крові. Без жодного звуку дівчина опустилася на дорогу, а поряд, здіймаючи куряву, уже вискакував на коня татарин.

Другий постріл пролунав запізно. Це була лише невдала спроба вилити свою злість, марно витрачаючи дорогоцінний порох.

Руки в Аліє тряслися. Піт виступив на лобі й великими холодними горошинами покотився донизу. Уперше в житті дівчини смерть пройшла так близько. Уперше Аліє сама зробила вибір і забрала чиєсь, нехай і таке нікчемне, але життя.

Похитуючись і тримаючись за скелі, дівчина спустилась з гори.

– Зейнеб! Мариночко… – вона торкнулася щоки дівчини, перевернула її голову і здригнулася.

На Аліє дивилися байдужі скляні очі, колись такі гарні й світлі, які іще хвилину тому благали її про поміч. Кров заливала красиве й сильне тіло Марини, яке так завчасно позбавили душі. Від того виду в Аліє запаморочилося в голові й підступала нудота.

– Виходить, що це я й тебе вбила… Усе через мене…

Татарка примусила себе доторкнутися до дівчини іще раз. Вона закрила очі, щоб їх не виклювали ворони, і відступила на крок. Потім стрімко повернулася та витягла з-під закривавленої сорочки колишньої служниці грубо відлитий мідний хрестик, зриваючи його з тонкого мотузочка.

Аліє не раз бачила смерть. Знесилені бранці помирали просто на вулицях міста, не дійшовши кілька кроків до невільничого ринку, так і не ставши рабами. Смерть поставала перед її очима під час бунту – Аліє доводилося бачити закривавлених яничар, які шепотіли останні слова й простягали до неї руки. Смерть була всюди, коли ще маленькою, Аліє разом з усім гаремом тікала з захопленої козаками палаючої Кафи… Але ця смерть була інакшою. Вперше смерть постала перед нею такою безвихідною, такою конечною. Марина мусила стати для неї сестрою, провідницею в нове життя. Вони мріяли разом, вірили в щасливий кінець, «у тихі води, ясні зорі», про які так часто розповідала мама, але доля не питала – вона давала, натомість забираючи.

Не дозволяючи собі плакати, дівчина попрямувала до свого стриноженого коня, звиклого до пострілів і загартованого в татарських набігах, що стояв трохи осторонь і мирно скуб пожовклу траву.

– Омаре, конику, от ми й лишилися удвох, – тихо прошепотіла вона, із жаром обіймаючи низенького гнідого жеребця з розкішною чорною гривою.

Не зважаючи на такого ж стриноженого жеребця Марини й облізлу кобилу, на якій приїхав мертвий нині татарин, що продовжувала стояти на дорозі, ніби чекаючи, що її господар зараз зведеться на ноги й відведе її на водопій, Аліє заскочила в сідло й одразу погнала Омара в галоп. Більше за все зараз їй хотілося залишити ці страхітливі скелі й ніколи-ніколи більше не повертатися до підніжжя сивої гори Аграмиш.

«Напевно, тепер одна із скель стане схожою на Марину», – майнуло в голові татарки, й вона трухнула головою, яка тепер назавжди позбулася чадри, щоб відігнати від себе важкі думки.

Та нічого не виходило. Сумління черв’ячком підточувало душу. Бездоганно продуманий план Аліє, такий довершений, немов італійський вітраж, зненацька почав тріскатися. Марина була тією ниточкою, за яку Аліє учепилася, місточком між остогидлим домом і омріяною новою батьківщиною. Аж раптом ниточка обірвалася, а в кисеті лежало уже три хрестики.

Аліє зупинила загнаного коня лише на спуску з гір. Вона пригляділа прикриту кизилом галявину, зійшла на землю й лише тоді, заховавшись під пологом кущів, дозволила собі розридатися. Уперше за останні десять років.

Коли хлопчакам із родовитих сімей виповнюється сім років, їх забирають з-під материнської опіки гарему. Знатні кримчаки віддають своїх синів на виховання черкесам, серед яких обов’язково знайдуться родичі. Живучи з кочівниками, хлопчики вчаться мистецтву війни.

Коли ж дівчаткам виповнюється сім років, матері починають готувати їх до одруження, навчають доглядати за собою та догоджати чоловікові.

Коли Аліє минуло сім і вона зрозуміла, що приречена жити в гаремі й ніколи більше не гратиметься з братами – Махмудом і Яфаром, які один за одним залишили жіночу половину сераля, вона пообіцяла собі, що ніколи більше не плакатиме. Вона мала вирости такою ж відважною, як її брати, як батько, котрий після розлуки із синами з кожним днем все сильніше прив’язувався до своєї єдиної дочки, потураючи її забаганкам. Аж до сімнадцяти років…

«Не можна плакати, інакше твої карі оченята будуть тьмяними й негарними», – казала їй мама.

«Не плач. Твої брати ж не плачуть», – рівняв її на своїх синів батько.

«Не плач…» – крутилося у голові в Аліє. – «Випущена стріла не повертається. Я мушу довести це до кінця. Я повинна потрапити на Україну».

Легкий ридван, непристосований до гірських доріг Таврії, розхитувало й підкидало на кожному камені. Загін із тридцяти вершників-козаків і невеликий татарський роз’їзд, що тримався осторонь, супроводжували цей запряжений четвіркою низькорослих татарських коней екіпаж. На встелених яскравими килимами сидіннях розташувалася білява панна зі своєю служницею.

– Як почуваєшся, панно Агнешко? – схилився в поклоні один із вершників, убраний по-похідному, але значно вишуканіше й дорожче за своїх супутників, проїжджаючи повз відкрите вікно ридвана.

– Ця дорога зводить мене з розуму! – жалісно скривила носа дівчина. – Вже не можу дочекатися, коли ми пересядемо на корабель.

– Не зовсім корабель, ясна панно, – ніби виправдовуючись потупив погляд вершник. – Ми пересядемо на козацький човен, тільки лиш проїдемо пороги. У