Джордж Мартін - Гра престолів

Коли Ейрис Таргарієн Другий, Божевільний Король, зажадав їхніх голів, лорд Гнізда збунтувався й підняв прапори з соколом на тлі місяця, але не схотів видати тих, кого заприсягнувся захищати.

А одного дня п’ятнадцять років тому прийомний батько став і братом, коли вони з Недом стояли пліч-о-пліч у септі Річкорину, беручи за дружин двох сестер — дочок лорда Гостера Таллі.

— Джон...— пробурмотів Нед.— Це точно?

— Лист прийшов з королівською печаткою, і написаний він Робертом власноруч. Я лишила його для тебе. Там пишеться, що лорд Арин помер наглою смертю. Навіть мейстер не міг нічого вдіяти, тільки напоїти його маковим молочком, тож він довго не мучився.

— Невелика милість, як на мене,— зронив Нед. На обличчі в нього читався смуток, але думав чоловік у першу чергу про дружину.— А твоя сестра,— промовив він,— і Джонів хлопчик? Що з ними?

— В листі сказано було тільки, що з ними все гаразд і що вони повернулися в Гніздо,— сказала Кетлін.— Ліпше б вони поїхали в Річкорин. Гніздо стоїть самотою високо в горах, та й домівка це не сестрина, а її чоловіка. Там кожен камінь нагадуватиме про нього. Я знаю свою сестру. Вона не може без родини й друзів.

— Твій дядько зараз у Видолі, правда ж? Я чув, Джон поставив його лицарем Кривавої брами.

Кетлін кивнула.

— Бринден зробить, що зможе, і для неї, і для хлопчика. Це, звісно, добре, але...

— Поїдь до неї,— порадив Нед.— Бери з собою дітей. Нехай стіни замку сповняться гамору, криків й сміху. Хлопчику потрібне товариство інших дітей, та й Лайсу не можна лишати саму в жалобі.

— Я би поїхала,— зауважила Кетлін,— але в листі йшлося ще про дещо. Король їде у Вічнозим зустрітися з тобою.

Якусь мить Нед ніяк не міг збагнути, що вона каже, а коли нарешті все втямив, очі його проясніли.

— Сюди їде Роберт?

Кетлін кивнула, і Нед широко всміхнувся.

Хотіла б Кетлін розділити його радість! Але вона чула, про що теревенять у дворі: про мертву деривовчицю в снігу, про ріг у неї в горлянці. У Кетлін у нутрі, як змій, кільчився страх, але вона примусила себе всміхнутися чоловікові, якого кохала, чоловікові, який не вірив у знаки долі.

— Я знала, що тебе це порадує,— мовила вона.— Слід послати звістку твоєму братові на Стіну.

— Так, певна річ,— погодився він.— Бен точно схоче приїхати. Скажу мейстрові Лувіну відіслати найпрудкокрилішого птаха,— зіп’явся Нед на ноги й допоміг підвестися дружині.— Чорт забирай, скільки ж це років ми не бачилися? І він навіть не попереджає заздалегідь? У листі сказано, скільки з ним їде людей?

— Гадаю, щонайменше сотня лицарів, а з ними піддані, і ще з півсотні перекупних мечів. З ними буде й Серсі з дітьми.

— Якщо їдуть вони, Роберт не квапитиметься,— мовив Нед.— Це й на краще. Буде в нас більше часу на приготування.

— З ними їдуть і брати королеви,— повідомила Кетлін.

На це Нед скривився. Кетлін знала, що стосунки з родиною королеви в нього прохолодні. Ланістери з Кичери Кастерлі приєдналися до Роберта останньої миті, коли перемога була вже в його руках, і Нед їм цього так і не пробачив.

— Що ж, якщо заради Робертового товариства доведеться терпіти Ланістерів, так тому й бути. Таке враження, що Роберт везе з собою половину двору.

— Куди король, туди й королівство,— зронила Кетлін.

— Цікаво буде поглянути на його дітей. Коли я востаннє їх бачив, наймолодший ще за мамину цицьку тримався. Скільки йому зараз? Років п’ять?

— Королевичу Томену сім років,— виправила дружина.— Він такий, як і Бран. І будь ласка, Неде, тримай язика на припоні. Ця Ланістерка — наша королева, і подейкують, гонор її рік у рік тільки росте.

— Слід влаштувати бенкет,— стиснув Нед її руку,— запросити співців, а ще Роберт захоче з’їздити на полювання. Відішлю Джорі з почесною вартою на південь, щоб зустріли гостей на королівському гостинці й супроводили до нас. Боги, як нам їх усіх прогодувати? Кажеш, він уже в дорозі? Чорти б його взяли! Чорти б узяли його королівську потайливість!

Данерис

Брат підніс угору простору сукню, щоб показати Данерис.

— Яка краса! Торкнися. Ну ж бо! Помацай тканину.

Дані помацала. Тканина була такою шовковистою, що струменіла крізь пальці, наче вода. Дані не пригадувала, щоб серед її речей колись було щось подібне. Сукня її лякала. Вона відсмикнула руку.

— Це справді мені?

— Дарунок магістра Іліріо,— усміхнувшись, мовив Вісерис. Сьогодні брат був у гарному гуморі.— Колір відтінить твої фіалкові очі. А ще на тобі буде золото, і різне коштовне каміння. Іліріо пообіцяв. Сьогодні ти маєш почуватися справжньою королівною.

«Королівною?» — подумала Дані. Вона й забула, як воно — почуватися королівною. А може, ніколи й не знала.

— Навіщо він усе це нам дає? — запитала вона.— Що йому від нас потрібно?

Вже майже півроку вони з братом мешкали в будинку магістра: він їх годував, а його прислуга їм догоджала. Дані було тринадцять, і вона вже усвідомлювала, що всі дарунки мають свою ціну, особливо тут, у вільному місті Пентосі.

— Іліріо не дурний,— мовив Вісерис. То був худий довготелесий юнак з нервовими руками та хворобливим поглядом у фіалкових очах.— Магістр розуміє: коли я посяду трон, який належить мені по праву, я не забуду своїх друзів.

Дані не відповіла. Магістр Іліріо торгував прянощами, самоцвітами, драконовою кісткою та іншими цінностями, хай і не такими пікантними. Подейкували, що в нього є приятелі по всіх дев’ятьох вільних містах, та й не тільки там: навіть у Ваїс-Дотраку й у казкових землях на берегах Нефритового моря. А ще подейкували, що немає такого друга, якого б він радо не продав за прийнятну ціну. Слухаючи розмови на вулиці, вона чула багато такого, але вважала за краще не розпитувати брата, який плів павутиння своїх мрій. У гніві він був страшний. І вона не хотіла, як він казав, «збудити дракона».

— Іліріо пришле рабинь, щоб допомогли тобі викупатися,— мовив брат, вішаючи сукню поряд з дверима.— Тож постарайся добряче відмити сморід стайні. У хала Дрого тисяча коней, і зараз він шукає зовсім іншу кобилицю,— критичним поглядом окинув він сестру.— Ти й далі горбишся. Ану випростайся! — він руками розвів їй плечі.—