Джордж Мартін - Гра престолів

чорні стовбури тулилися один до одного, покручене віття спліталося над головою густим шатром, а вузлувате коріння боролося за місце під землею. Це було пристановище глибокої тиші й непривітних тіней, і жили тут безіменні боги.

Але Кетлін знала, що сьогодні чоловіка можна знайти саме тут. Коли він відбирав людське життя, то завжди шукав умиротворення в богопралісі.

Кетлін була помазана сімома єлеями й отримала ім’я в сяйві веселки, яка заливала септ Річкорину. Кетлін була в лоні Віри, так само як і її батько, і дід, і прадід. Її боги мали імена, а обличчя їхні були такі ж знайомі, як обличчя батьків. Молитва означала септона з кадилом, і запах ладану, і семигранний кристал, що світився мов живий, і натхненні співи. Таллі зберегли богопраліс, як і всі великі доми, але туди приходили хіба що прогулятися, почитати, полежати на сонечку. Молилися в септі.

Нед для дружини збудував невеличкий септ, де вона могла співати до сімох ликів богів, але в жилах Старків і досі вирувала кров перших людей, тож він молився до давніх безіменних і безликих богів зелених гаїв, як і діти пралісу.

На галяві в центрі богопралісу росло стародавнє віродерево, нависаючи над ставком з чорною й холодною водою. Нед називав його «серце-деревом». Кора у віродерева була біла як кістка, а листя черлене, мов тисячі поплямованих кров’ю долонь. На стовбурі великого дерева був викарбуваний лик — довговидий і сумний, з глибокими очима, червоними від застиглої живиці й на диво уважними. То були старі очі — старші за Вічнозим. Якщо не брешуть перекази, вони бачили, як Брандон Будівничий заклав тут перший камінь; вони дивилися, як навколо них ростуть гранітні стіни замку. Подейкують, що лики викарбували діти пралісу на Зорі віків, коли перші люди ще не перетнули вузьке море.

На півдні останні віродерева попалили й постинали тисячі років тому, лишилися вони тільки на острові Ликів, де ці зелені брати й досі несуть свою мовчазну варту. А тут усе було інакше. Тут кожен замок мав свій богопраліс, а в кожному богопралісі було своє серце-дерево, а кожне серце-дерево мало обличчя.

Кетлін розшукала чоловіка під віродеревом: він сидів на порослому мохом камені. Довгий меч на ім’я Лід лежав у нього на колінах, і Нед в отій воді, чорній як ніч, обмивав його лезо. Землю богопралісу вкривав тисячорічний шар чорнозему — він приглушував кроки, але за Кетлін, здавалося, ненастанно стежать червоні очі.

— Неде,— покликала вона неголосно.

Звівши голову, чоловік поглянув на неї.

— Кетлін? — мовив чужим і офіційним тоном.— А де діти?

Він завжди так питав.

— На кухні — сперечаються, як поназивати вовченят.

Розстеливши на землі плащ, вона присіла біля ставка спиною до віродерева. Потилицею вона відчувала погляд червоних очей, але старалася не зважати.

— Арія просто закохалася в них, мила Санса теж ними зачарована, а от Рикон іще не певен, як до них поставитися.

— Побоюється? — запитав Нед.

— Трішки,— визнала Кетлін.— Йому ж тільки три рочки.

— Доведеться йому навчитися дивитися власним страхам в обличчя,— насупився Нед.— Три роки — це ненадовго. Та й зима на підході.

— Так,— погодилася Кетлін. Від чоловікових слів її продер морозець, як завжди. Гасло Старків. Кожен шляхетний дім мав своє гасло. Фамільні девізи, взірці, молитви — всі вони служили, щоб піднести честь і славу роду, засвідчити вірність і щирість, присягтись у вірі й мужності. Всі, окрім гасла Старків. «Зима на підході» — ось яке було гасло Старків. Не вперше вже Кетлін замислилася, які дивні люди живуть на півночі.

— Дезертир добре прийняв смерть, у цьому йому не відмовиш,— мовив Нед. У руці він тримав обривок промащеної шкіри й легенько водив ним туди-сюди вздовж леза, натираючи метал, аж поки той тьмяно не засвітиться.— І ще я порадів за Брана. Ти б ним пишалася.

— Я завжди пишаюся Браном,— озвалася Кетлін, не відриваючи очей від меча. У глибинах булату ледве вгадувалися брижі — там, де ковалі тисячу разів нагорнули метал. Кетлін не любила мечів, але визнавала, що Лід по-своєму гарний. Викували його у Валірії ще в ті часи, коли Руїна не ступала на Вільні землі, коли знаряддями ковалів були не тільки молоти, а й чари. Чотириста років мав Лід, але гострий був, мов щойно викуваний. Однак ім’я його було ще старшим — корінням воно тягнулося в Добу героїв, коли Старки були королями на Півночі.

— Цього року це вже четвертий,— похмуро зронив Нед.— Бідолаха мов збожеволів. Щось так його налякало, що мої слова так і не змогли до нього пробитися,— зітхнув він.— Бен пише, що сили Нічної варти змаліли — зараз там менш як тисяча братів. І справа не лише в дезертирах. Люди зникають під час рейдів.

— Дикуни?

— А хто ще? — здійняв Нед свій Лід і окинув поглядом клинок до самого вістря.— І ставатиме тільки гірше. Мабуть, одного дня мені доведеться скликати прапори і виступити на північ, щоб нарешті покінчити з цим королем-за-Стіною.

— За Стіною? — здригнулася Кетлін. Нед зауважив страх у неї на обличчі.

— Нема нам чого боятися Манса Рейдера.

— За Стіною є й страшніші речі,— мовила Кетлін, озирнувшись на серце-дерево зі світлою корою і червоними очима — воно спостерігало та слухало, і снувало свої довгі повільні думки.

— Ти наслухалася казок старої Нан,— лагідно усміхнувся Нед.— Чужі давно мертві, так само як і діти пралісу, про них не чути вже вісімсот років. Мейстер Лувін узагалі вважає, що їх ніколи й не було. Ніхто з людей в житті їх не бачив.

— До сьогодні ніхто з людей не бачив і деривовка,— нагадала Кетлін.

— Сперечатися з Таллі — собі дорожче,— зронив Нед, сумно посміхнувшись, і вклав Лід у піхви.— Але ти прийшла до мене не дитячі казочки розповідати. Знаю, ти цього місця не любиш. То що вас привело, міледі?

— Сьогодні, мілорде, прийшла страшна звістка. Але я не хотіла вас турбувати, поки ви не закінчите обряд очищення...

Пом’якшити удар усе одно було неможливо, тож Кетлін сказала прямо:

— Мені так прикро, коханий! Помер Джон Арин.

Нед зазирнув їй у вічі, і Кетлін одразу збагнула, як тяжко вразила його ця новина,— як вона й очікувала. Змалечку Нед зростав у Соколиному Гнізді, і бездітний лорд Арин замінив батька не тільки йому, а і його другові Роберту Баратеону.