Степан Босий - Монгольська навала, Степан Босий

Літо 1238 року. Відступаючи від Києва, залишки руської армії.

Після падіння Києва татари рушили на захід, залишаючи після себе руїни і попелище. На вулицях столиці залишалося лише кілька відчайдушних воїнів, яких не змогли знищити. Вони розсіювались по навколишніх лісах і селах, біжучи від смерті, але не від війни.

Під командуванням воєводи Василя, одного з останніх зберігачів киянської надії, група воїнів почала збиратись на межі зруйнованого міста. Вони знали, що їхні сили малочисельні, але відчайдушно прагнули зібрати залишки сил для боротьби. Василь знав, що Київ упав, але війна не закінчена.

— Нам не залишилось іншого вибору. Ми повинні об'єднатися з іншими князями, — сказав він, звертаючись до своїх воїнів.

Тим часом інші частини армії, що вціліли після катастрофи, почали збиратись на південних кордонах, у Володимирі та інших містах, що вціліли після татарських навал. Тепер їм потрібно було здобути нову надію, щоб дати відсіч наступаючій орді.

Міжнародний збір і нова надія.

Василь вирушив до Володимира. Він добре розумів, що має зібрати союзників, щоб створити новий фронт проти монголів. У лісах на заході, що приховували залишки армій, він зустрів кілька князів і воєвод, котрі змогли вистояти під натиском татар.

— Ми не здаємось! — промовив один з князів, Андрій, старий воїн з Чернігова. — Володимир ще не впав. Але ми повинні об'єднатись і виступити разом.

Василь подивився на Андрія, і його очі засвітилися рішучістю. Об'єднання різних військ і князівств стало єдиним можливим шляхом.

— Татари йдуть на нас всіма силами. Ми повинні зібрати ще більше людей. Інакше їхній наступ буде неминучим.

Всі знали, що в них є лише одна можливість — об'єднати свої сили, бо кожен день відстрочки давав монголам більше шансів на перемогу. Тому князі вирішили зібрати на найближчому полі, де ще залишалися нещодавно побудовані оборонні позиції, і спільними зусиллями підготуватися до нової битви.

Шлях до об'єднання сил:

Це була хвилина для всіх. Кожен військовий відчував, як на його плечах лежить доля Русі. Вони не могли дозволити собі залишити свої землі без бою.

На великому полі неподалік від Володимира почала збиратись армія. Тисячі воїнів з різних куточків Русі приєдналися до цієї нової армії. Князі, зібравши всі сили, вирішили об'єднати свої війська та виступити спільно.

Більше десяти тисяч чоловік стали на боротьбу, їхні очі горіли від рішучості, хоча багато хто розумів, що це може бути їхній останній бій.

У середині цього великого табору стояла Десятинна церква — символ стійкості Русі, її духу. Знесений Київ залишив порожнечу, яку намагалися заповнити ці воїни, готові не дозволити себе знищити.

Битва за відсіч в інших містах.

Зібравшись, армія вирушила на південь, щоб зупинити татар на їхньому шляху. Село за селом, місто за містом, вони стали укріплювати оборонні позиції, готуючись до великої битви. На кожній новій позиції воїни ставали сильнішими і більш єдиними. Вони захищали свої домівки, землю, свою віру.

Крім того, новий союз руських князів вирішив, що потрібно буде не просто боротися, а й організувати швидкі напади на тил татар, завдаючи їм поразки в найвіддаленіших точках. Розуміли, що кожна втрата в їхніх силах — це втрата шансу на перемогу.

---

Остання підготовка:

Василь стояв на пагорбі і дивився на небо. Далеко на горизонті вже були помітні монгольські війська. Сили прибували, і час на прийняття рішень закінчувався.

— Тільки разом ми можемо це зробити, — тихо сказав він, дивлячись на воїнів.

Вони були готові — кожен з них мав усвідомлення, що їхня боротьба — це не просто битва за землю, це була боротьба за саму Русь. Вони не мали права поступитися.