Рина Арчер - Школа Кіл, Рина Арчер

Будинок Матея вражав зеленню. Після гамірних вуличок міста, що рябіли вивісками й тіснилися один до одного, ця велична споруда, оточена садом, виглядала ідилічно.

— Не знав, що ти живеш так розкішно, — пробурчав Ноель.

— О-о, невже наш дракон прокинувся від сплячки? — з удаваним подивом вигукнув Матей. — Я вже думав, що ти на радощах втратив дар мови.

— А як би ти себе почував на моєму місці?

— Ну, якщо раптом дізнався б, що в мені купа сили, що я представник найбагатшої та найвпливовішої раси… то, мабуть, справді сумував би за долею сирітки.

— Справа не в тому, — похмуро сказав Ноель. — Я нічого не знаю про себе. Думав, мене кинули, бо я був непотрібен.

Матей уперше за всю дорогу замовк.

— Ми розберемося з цим. Зовсім скоро, — пообіцяв він.

Не встигли ми злізти з коней, як до нас із усього розгону мчала маленька рожева хмарка.

— Матею, ти повернувся! — пропищало маля.

— Ось, знайомтеся. Це моя молодша сестра Ліра. Як ти, дзиґа?

— Мені купили песика! Він такий сіренький, а вушка чорні. Я йому стрічку зав’язала! Рожеву, звісно. Ти маєш прийти до мене на чаювання. Батько теж там. І ви всі точно маєте, — вона звузила очі, даючи зрозуміти, що дискусій бути не може. І, не чекаючи відповіді, помчала до будинку.

Матей лише приречено зітхнув:

— Ну, від такої події не може відкараскатися навіть мій батько. Тож ходімо.

Я не знала, що таке «рожевий вибух», поки не зайшла до кімнати Ліри.

Величезне ліжко з горами подушок, килим, меблі, драпірування — все, геть усе було рожевим. Навіть фонтанчик у кутку.

Але найбільше мене вразило не це.

Біля дитячого столика з десятком маленьких стільців сидів величний чоловік років п’ятдесяти. Герцог. Впливовий політик. Гроза аристократії.

…у смішному рожевому чепчику.

Він з кам’яним обличчям пив чай з крихітної чашечки, наче перебував не в кімнаті своєї доньки, а на найсерйознішому судовому засіданні.

— Ну, сідайте вже, — невдоволено мовила Ліра. — Ви й так запізнилися. Тільки не ти! — тицьнула вона в мене пальчиком. — У такому вбранні за стіл не пущу!

І витягла з шафи ще одне рожеве… безумство.

— Так, не годиться леді сідати за стіл без рюшів, — хихикнув Матей.

Я тяжко зітхнула.

Коли я, вже перевдягнута в рюші й бантики, повернулася, мене ледь не розірвало від сміху.

На голові в Ноеля красувалася рожева капелюшка з вуаллю, а Матей гордо носив шийну хустку з блискітками, ніби це була частина його повсякденного гардероба.

— Доню, а збігай-но на кухню, попроси принести морозива, — мовив герцог.

Щойно двері зачинилися, він зітхнув і скинув свої «прикраси».

— А тепер кажіть, що в біса тут відбувається?

Матей серйозно кивнув:

— Батьку, нам треба до імператора. Ноель — дракон. І в нього проявилася королівська в’язь.

— А ця? — кивок у мій бік.

— Магиня життя.

Герцог утомлено потер обличчя.

— Чудово. Просто чудово.

Примітка: 

А й справді, як дракон опинився у сиротинці. Поки що запитань багато, а відповіді ти, любий читачу, обовʼязково знайдеш, якщо продовжиш проживати історію разом зі мною. Дякую що ви це читаєте.🌹