Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

літо, я відчув таке полегшення, що аж кричати хотілося з радості. Ніколи раніше я не почувався так по-зрадницьки, та нічого не міг із собою вдіяти.

«Твоя кузина Рейчел усе ще переймається купою проблем, які необхідно владнати перед від’їздом до Англії, — писав Емброуз, — тож ми вирішили, хоч і не без болісного розчарування, як ти розумієш, на якийсь час відкласти наше повернення. Я роблю все, що в моїй силі, однак італійські закони дуже відрізняються від наших, до біса важко все залагодити. Здається, це влетить мені в копієчку, та воно того варте, і мені не шкода. Ми часто говоримо про тебе, хлопчику мій, і мені б дуже хотілося, щоб ти був із нами». Далі він зі звичним для себе запалом розпитував про господарство, про стан садів, тож, я, мабуть, із глузду з’їхав, якщо хоч на мить уявив, ніби він може змінитися. Сусіди, зачувши, що Емброуза з дружиною не буде аж до осені, були вкрай розчаровані.

— Можливо, — припускала місіс Пескоу, багатозначно посміхаючись, — подорожувати місіс Ешлі заборонено за станом здоров’я?

— Тут я нічого не можу вам сказати, — відповів я. — У листі Емброуз розповів лише про те, що вони провели тиждень у Венеції, і обоє повернулися з ревматизмом.

Вираз її обличчя одразу ж змінився.

— Ревматизм? І в його дружини теж? — сказала вона. — Яке нещастя.

А потім задумливо додала:

— А вона, певно, старша, ніж я гадала.

Простувата жінка, її думки здатні рухатися лише в одному напрямку. Ревматичні болі в колінах у мене були ще у дворічному віці. Дорослі казали, що то кістки ростуть. Іноді, після дощу, я й досі їх відчуваю. Та все ж у чомусь наші з місіс Пескоу думки сходилися. Моя кузина Рейчел постаріла на двадцять років. У неї знову з’явилася сивина, тепер вона ще й спиралася на палицю, і я вже не уявляв, як Рейчел доглядає за трояндами в її італійському садку, бо й гадки не мав, яким він може бути, натомість вона сиділа за столом, постукуючи палицею по підлозі в оточенні з півдесятка юристів, які белькотали італійською, а мій нещасний Емброуз терпляче очікував поруч.

Чому він не повернувся додому, лишивши її займатися справами?

Однак я все ж повеселішав, адже самовдоволена наречена поступилася місцем підстаркуватій матроні, замученій болями у звичних для літніх людей місцях. Дитяча кімната відступила, і тепер я бачив вітальню, перетворену на будуар, заставлений ширмами, з каміном, що палає навіть посеред літа, і жіночий голос роздратовано кличе Сікомба, щоб той уніс більше вугілля, бо ці протяги просто вбивають.

Я знову став співати, роз’їжджаючи верхи, пускав собак навздогін за молодими кролями, плавав перед сніданком, виводив маленький човник Емброуза до гирла, де сильніші вітри, і дражнив Луїзу жартами про лондонську моду, коли вона вирішила провести там сезон. У двадцять три роки для чудового настрою треба зовсім небагато. Мій дім усе ще був моїм домом. Ніхто в мене його не відібрав.

А згодом, узимку, настрій його листів змінився. Спершу я майже нічого не помітив, хоч, читаючи, відчув у його словах якусь напруженість, якусь приховану нотку тривоги. Частково річ була в ностальгії за домом, я це розумів. Прагнення побачити рідні краї, повернутися на власну землю, та найбільше мене вразила самотність, така непритаманна чоловікові, який тільки десять місяців тому одружився. Він писав, що затяжні літо та осінь минули вкрай важко, а тепер ще й зима стояла задушлива. Хоч вілла й була висока, дихати там нічим; він писав, що часто вештається з кімнати в кімнату, наче пес перед грозою, та гроза все не починається. Повітря не ставало свіжішим, і він радий був душу віддати за рясний дощ, хоча це означало б нові страждання. «У мене ніколи особливо не боліла голова, — писав він, — а зараз це трапляється все частіше. Буває, аж в очах темніє. І вже страх як набридло це сонце. Мені так тебе не вистачає. Стільки хочеться обговорити, в листі всього не скажеш. Моя дружина сьогодні в місті, от і випала можливість написати». Тоді він уперше використав слова «моя дружина». До цього він завжди казав «Рейчел», чи «твоя кузина Рейчел», і слова «моя дружина» здалися мені холодною формальністю.

У цих зимових листах не йшлося про повернення додому, але Емброуз палко бажав дізнатися місцеві новини і міг розводитися про будь-яку дрібничку з листа від мене так, наче нічого на світі його більше не цікавило.

На Великдень листів не було, як і на Трійцю, тож я почав хвилюватися. Поділився переживаннями з хрещеним батьком, і він запевнив, що, скоріше за все, листи не надходять через погану погоду. Повідомляли про пізні снігопади в Європі, і на звістку з Флоренції можна було не чекати аж до кінця травня. Минуло більше року, відколи Емброуз одружився, і вісімнадцять місяців, як його не було вдома. Те полегшення, яке я відчув, коли Емброуз повідомив, що затримається зі своїм приїздом із дружиною, перетворилося на страх, що він узагалі ніколи не повернеться. Одне літо вже, очевидно, підірвало його здоров’я. Що ж зробить наступне? І от, нарешті, в липні прийшов лист, короткий та сумбурний, зовсім не схожий на попередні листи Емброуза. Навіть почерк, зазвичай такий рівний, розповзся по сторінці, так ніби Емброузові важко було втримати перо. «Мені геть кепсько, — писав він, — ти, мабуть, помітив це з останнього листа. Та краще тримаймо це в таємниці. Вона постійно за мною стежить. Я писав тобі кілька разів, але тут нікому не можна довіряти, тож до тебе точно дійдуть лише ті листи, які я відправив власноруч. Відколи я захворів, мені важко даються далекі прогулянки. Щодо лікарів, я жодному з них не вірю. Всі вони брехуни, без винятку. Новий, якого порадив Рейнальді, головоріз, і як виявилося, він із тієї ж шайки. Однак вони не з тим зв’язались і скоро отримають від мене сповна». Після кількох незаповнених рядків було надряпано ще щось нерозбірливе, а в кінці — підпис Емброуза.

Я наказав грумові запрягти коня й вирушив із листом до хрещеного батька. Він занепокоївся не менше за мене.

— Схоже на нервовий зрив, — вирішив він одразу ж. — Не подобається це мені. Людина при нормальному самопочутті такого листа не напише. Дай Боже, щоб… — на цьому він змовк, стиснувши вуста.

— Щоб що? — спитав я.

— Твій дядько, Філіпе, батько Емброуза, помер від пухлини в мозку. Ти ж знаєш, чи не так? — коротко мовив він.

Я чув про це вперше, тож