Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 4.3: Перше випробування: “Кімната вибору”

Метал кайданів стискав мої зап’ястя, і від кожного руху я відчував холодний дотик заліза. Вони обмежували мене настільки, що будь-яка спроба змінити положення здавалася безглуздою. Я міг лише сидіти й чекати, поки Айві вирішить, як нам дійти до кінця цього випробування.

Ситуація здавалася мені абсурдною. Ми йшли через ліві двері, які вона так завзято захищала, і ось результат: я опинився у повній безпорадності, а вся відповідальність лягла на її тендітні плечі.

— Ти все ще впевнена, що це був правильний вибір? — кинув я через плече, навіть не намагаючись приховати сарказм.

Айві не відповіла одразу. Її силует рухався у тьмяному світлі, що пульсувало з динаміків на стелі. Вона обережно розглядала новий простір, ніби кожна деталь могла бути підказкою.

— Так, — сказала вона нарешті, її голос був спокійним.

— Чому? — я ледве стримував роздратування. — Чому ти вирішила, що я маю бути в кайданах?

Айві зупинилася і подивилася на мене. Її блакитні очі здавалися м’якшими, ніж зазвичай, але я не відчував у них жалю.

— Тому, що ти не звик довіряти іншим, — сказала вона просто.

Я не відповів одразу. Слова Айві вдарили сильніше, ніж я очікував.

— А ти? Ти готова довіряти комусь, кого знаєш два дні? — запитав я, намагаючись повернути контроль над розмовою.

— У цьому й суть, — дівчина підійшла ближче. — Я знаю, що не можу контролювати все. Але я можу зробити перший крок.

Я стиснув щелепу. Її логіка звучала дивно, але в чомусь вона мала рацію.

***

— Тримайся, — сказала Айві й кивнула в бік ланцюга, прикріпленого до моїх кайданів. — Я буду вести тебе.

— Вести мене? Як саме? — я підняв брови, ледве стримуючи глузливий тон.

— Ноги в тебе не зв’язані, — відповіла вона з ноткою терпіння. — Ми будемо рухатися разом. Я подам знак, і ти крокуватимеш.

— Неймовірний план, — буркнув я.

Айві посміхнулася, легкою посмішкою, що виглядала недоречно в цій ситуації.

— Головне — ти впораєшся.

Після цих слів я замовк. Її віра в мене була настільки абсурдною, що навіть сперечатися не було сенсу.

***

Айві почала рухатися вперед, і ланцюг натягнувся. Я підвівся, намагаючись тримати рівновагу. Моє тіло одразу почало чинити спротив: кожен крок віддавався болем у плечах, де кайдани здавалося, врізалися в кістки.

— Спокійно, — сказала Айві, зупинившись. — Довіряй мені.

Я ледве не розсміявся від цього слова. Але через кілька секунд ми знову почали рух.

Кімната була непростою. На підлозі виявилися пастки — невеликі металеві пластини, які реагували на тиск. Один неправильний крок, і під ногами спалахували червоні лампи, сигналізуючи про помилку.

— Стоп! — вигукнула Айві, коли я ледь не наступив на одну з них.

Я різко зупинився, і знову відчув, як кайдани стискають мої руки.

— Говори раніше, — зашипів я, намагаючись зберегти баланс.

— Я говорю, як тільки бачу, — відповіла вона з ноткою роздратування.

Її очі швидко рухалися по кімнаті, шукаючи безпечний шлях. Айві вдихнула, потім показала рукою.

— Крок ліворуч, потім два вперед.

Я зробив так, як вона сказала. І до мого здивування, це спрацювало.

***

Ми дійшли до середини кімнати, але шлях далі був ще складнішим. Перед нами стояв вузький прохід, де довелося б рухатися в такт, не маючи права на помилку.

— Це безглуздо, — сказав я. — Один неправильний рух — і ми тут залишимося.

— Якщо хочеш, можеш залишитися, — відповіла вона, не дивлячись на мене.

— Ти справді віриш, що це можливо? — я не витримав. — Що це все не закінчиться провалом?

Айві зупинилася і подивилася прямо на мене.

— Вірю. Бо якщо не довіряти, то навіщо було взагалі йти сюди?

Її слова прозвучали настільки просто, але водночас настільки сильно, що я не знайшов, що відповісти.

***

Останні метри були найскладнішими. Кожен крок був обережним, кожна пауза затягувала час, але зрештою ми вийшли на інший бік кімнати. Як тільки ми подолали останню пастку, кайдани на моїх руках зі скрипом відкрилися.

Я потер зап’ястя, відчуваючи, як кров нарешті повертається в пальці.

— Чому ти була такою впевненою? — запитав я, не дивлячись на неї.

— Бо я знала, що тобі потрібен цей досвід, — відповіла Айві, її голос був м’яким, але впевненим. — Ти звик контролювати все, але зараз тобі довелося віддати цей контроль іншій людині.

Я мовчав. Слова дівчини зачепили мене більше, ніж я хотів собі зізнатися.

— І ти не боялася? — нарешті запитав я.

Айві посміхнулася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍