Іванна Желізна, Zhelizna - Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna

Розділ 4.2: Перше випробування: “Кімната вибору”

Темрява. Абсолютна, непроникна, така, що здавалося, навіть звуки губляться в ній. Моє дихання було важким і надто гучним. Я стояла, міцно стискаючи кулаки, намагаючись вловити хоч якийсь орієнтир. Але кімната, до якої ми увійшли після лівих дверей, була мовчазною і порожньою.

— Ейрі? — мій голос зірвався на шепіт.

— Я тут, — його відповідь була короткою, але голосною в порівнянні з гнітючою тишею.

Моє серце калатало, і я зробила крок уперед, простягнувши руку, намагаючись знайти щось, за що можна вхопитися. Замість цього пальці торкнулися прохолодного повітря.

— Що тепер? — запитала я, і хоча намагалася звучати спокійно, тривога проривалася крізь кожне слово.

— Не знаю, — відповів він так само рівно.

Раптом у кімнаті запульсувало червоне світло. Воно було слабким, але цього вистачило, щоб я побачила, як простір довкола заповнився тінями. На протилежній стіні засвітився екран із білими літерами:

“Довірся чи ризикуй. Ти вибрала цей шлях, тепер доведи, що віриш.”

Я відчула, як щось стискається всередині мене. Світло згасло, залишивши нас у темряві.

— Що це означає? — запитала я, але відповідь уже знала.

Раптом тиша знову порушилася – цього разу скрипом металу. Щось важке опускалося зі стелі, глухо вдарившись об підлогу. Я почула, як Ейрі різко вдихнув.

— Що це? — запитала я знову, цього разу голосніше.

— Ланцюги, — відповів він.

Через кілька секунд червоне світло повернулося, але тепер воно миготіло, відкриваючи картину перед нами: дві пари важких кайданів на підлозі й екран, на якому з’явився новий текст:

“Один із вас буде зв’язаний. Інший керуватиме рухом. Тільки разом ви дійдете до кінця. Усе залежить від твоєї довіри.”

Я подивилася на Ейрі. Його обличчя було спокійним, але я відчула, як у ньому щось закипає.

— Вони хочуть, щоб хтось із нас залишився безпорадним, — сказав він, не відводячи погляду від екрана.

— Це жарт? — мої слова прозвучали скоріше, як спроба переконати себе.

— Ні, це тест, — відповів Ейрі різко.

Металевий голос із динаміків підтвердив його слова:

“Оберіть, хто буде зв’язаний, і хто поведе. Час на вибір: три хвилини.”

— Це очевидно, — сказав Ейрі, не дивлячись на мене. — Я повинен залишитися вільним. — Я застигла, намагаючись зрозуміти, чи він жартує, чи говорить серйозно.

— Тобто ти хочеш, щоб я…? — я не закінчила, але й так було зрозуміло, що мала на увазі.

— У тебе немає навичок орієнтації в складних умовах, — його голос був холодним і різким. — Якщо я буду зв’язаний, ти не впораєшся.

— Але… — я не знала, що сказати. — А якщо це все навпаки? Якщо вони хочуть побачити, чи ти зможеш довірити контроль мені?

— Я не можу довіряти тобі, — відповів він прямо, і його слова вдарили мене, як ляпас.

Я відчула, як у мене запалали щоки, але не від сорому, а від гніву.

— Ти навіть не спробував! — відповіла я різкіше, ніж очікувала.

Його очі звузилися, і він зробив крок уперед.

— Це не про спроби. Це про логіку. Якщо ти хочеш обирати ліві двері й грати у довіру, то хоча б роби це розумно.

Секунди тікали, екран показував 01:37.

Я вдихнула. Глибоко. Щось у його словах змушувало мене вагатися, але я знала, що це неправильно. Ейрі міг переконувати себе, що його рішення — найкраще, але я бачила, що за цим стоїть його страх.

— Ні, — сказала я твердо. — Ти будеш зв’язаний.

— Що? — Ейрі застиг, ніби я сказала щось абсолютно ірраціональне.

— Це довіра, — я зробила крок уперед, намагаючись зустріти його погляд. — Якщо ми збираємося працювати разом, ти повинен це зрозуміти. Інакше ми програємо вже тут.

Ейрі мовчав, його щелепа напружилася, а руки зімкнулися в кулаки.

— Ти ж розумієш, що це буде твоєю помилкою? — сказав він.

— Можливо, — відповіла я. — Але я готова це прийняти.

Світло знову згасло. Я відчула, як холодні металеві кайдани обхопили його руки та ноги, замикаючись із гучним клацанням. Тиша наповнила кімнату, і лише важке дихання Ейрі видавало напругу, яка розривала повітря між нами.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав хлопець тихо, і в його голосі вже не було звичного виклику.

— Знаю, — відповіла я, хоча не була в цьому впевнена.

На стіні перед нами засвітився новий напис:

“Тільки довіра веде до свободи. Ведіть партнера обережно. Кожен рух має значення.”

Десь попереду почувся механічний звук, ніби відкривався новий прохід. І тепер усе залежало тільки від мене.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍