Лілу - Шлях чарівника: як маленька мрія привела до великого дива, Лілу

Вартові

Вийшовши з будиночка, Марк опинився під відкритим небом. Місяць усе так само ніжно сяяв над головою, його світло здавалося ниткою, що веде його вперед.

Він зупинився на мить, вдихаючи нічне повітря та роздумуючи, куди йти далі. Ліс навколо був тихим, але ця тиша приховувала незліченні таємниці. Раптом його посох, який він тримав у руці, почав випромінювати м'яке золотаве світло. У книзі, яку він притискав до грудей, з’явився новий рядок:

«Йди на схід, туди, де шепіт води змішується з подихом вітру. Знайди древнє джерело — воно відкриє тобі перше випробування.»

Марк відчув приплив рішучості. Він вирушив на схід, де стежка ставала дедалі вужчою та звивистішою. Через деякий час він почув звук води. Спочатку ледь чутний, він ставав усе голоснішим із кожним кроком. Незабаром перед ним відкрився вид на невеликий водоспад, оточений гладкими каменями та яскравою зеленню.

Вода спадала у глибоке кристально чисте озеро, яке, здавалося, світилося зсередини.

Коли Марк підійшов ближче, вода в озері почала рухатися, наче оживаючи. З її глибин піднялася примарна постать. Це було щось, схоже на древнього вартового, створеного з самої води. Його голос пролунав, як луна в горах:

— Мандрівнику, ти насмілився увійти в серце лісу. Щоб пройти далі, ти маєш довести свою щирість і відвагу. Відповідай: що для тебе означає бути магом?

Марк здригнувся, але потім випростався й глянув на водного вартового.

— Бути магом — це не лише вміти творити дива. Це відповідальність. Це бажання допомагати іншим, захищати слабких і приносити у світ добро. Я хочу стати магом, щоб зробити світ кращим.

Постать завмерла на мить, а потім розчинилася у воді. Озеро спалахнуло яскравим світлом, і на його поверхні з’явився маленький кристал, що переливався всіма кольорами веселки.

Марк обережно підняв його, відчуваючи тепло, що виходило від знахідки. Це було початком його шляху — перше випробування, яке він пройшов завдяки своєму чистому серцю та рішучості.

Марк подивився на кристал, а потім на стежку, що вела далі в ліс. Його пригода лише починалася.

Чим далі Марк просувався, тим темнішим ставав ліс. Місячне світло ледь пробивалося крізь густе гілля. Тепло його першої перемоги ще зігрівало серце, але попереду шлях був оповитий невідомістю. Золотаве сяйво посоха освітлювало дорогу, кидаючи довгі танцюючі тіні на землю.

Книга, притиснута до його боку, почала м’яко тремтіти. Коли Марк відкрив її, світлі букви склалися в нове послання:

«Довіра — це міст між страхом і силою. Знайди забутий міст, що перетинає прірву, але будь обережним — лише хоробрий зможе пройти.» 

Марк міцніше стиснув посох і рушив уперед, аж поки не опинився на краю величезної прірви. Її глибина здавалася безкінечною, ніби сама темрява поглинала будь-яке світло. Холодний вітер обійняв його обличчя, приносячи тихий, ледь чутний шепіт, що викликав мурашки.

На іншому боці прірви виднівся старовинний кам’яний міст, укритий мохом і обплутаний лозами. Він здавався крихким, наче один неправильний рух міг зруйнувати його та скинути будь-якого сміливця в безодню.

Коли Марк наблизився, з тіней з’явився вартовий. Його фігура була загорнута в розірвані плащі, що розвіювалися, хоча повітря було нерухомим. Обличчя його було приховане, але очі світилися холодним синім світлом. Він підняв кістляву руку та вказав на Марка.

— Щоб пройти цей міст, — промовив вартовий, його голос звучав, як грім у далині, — ти маєш залишити свій страх. Цей міст випробує твою довіру — до себе та шляху, яким ти йдеш. Зроби крок, якщо насмілишся.

Марк відчув, як його серце гучно забилося. Думка про те, щоб ступити на цей крихкий міст, змушувала його руки тремтіти. Але він знав, що назад дороги немає. Глибоко вдихнувши, він поставив ногу на перший камінь.

Міст застогнав під його вагою, і Марк завмер, відчуваючи, як його серце на мить зупинилося.

«Довіра, — прошепотів він самому собі. — Довіра до лісу, до дороги, до самого себе.»

Він обережно зробив ще один крок, а потім наступний. Кожен рух здавався вічністю. Міст злегка хитався, і з його країв зривалися камені, падаючи в темряву. Долоні Марка вкрилися холодним потом, але він продовжував іти, зосередившись на м’якому світлі свого посоха й рівному диханні.

На середині шляху тишу порушили зловісні шепоти. Голоси луною розносилися навколо, проникаючи в його думки:

— Ти занадто слабкий.

— Повертайся, поки не пізно.

— Ти приречений на поразку.

Марк стиснув зуби.

— Ні! — вигукнув він. Його голос спочатку тремтів, але з кожним словом ставав твердішим. — Я не здамся! Я зайшов надто далеко, щоб відступити!

З кожною його заявою шепоти слабшали, доки не перетворилися на ледь чутний гомін. Марк зробив останній крок і ступив на тверду землю з іншого боку прірви. Його груди важко здіймалися, але він відчув полегшення та гордість.

Вартовий знову з’явився перед ним, його світні очі вдивлялися в хлопця.

— Ти проявив сміливість і довіру, — промовив він. — Але запам’ятай: це чесноти, які ти маєш зберігати завжди, адже випробування попереду будуть ще важчими.

Він простягнув руку, в якій лежало сяюче срібне перо.

— Візьми це. Воно символізує твою довіру й силу, які ти знайшов у собі. Воно допоможе тобі, коли сумніви затьмарять твій шлях.

Марк із трепетом узяв перо. Його пригода тривала, і тепер він знав: справжня сила не в тому, щоб не боятися, а в тому, щоб сміливо йти назустріч своєму страху.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍