Лілу - Шлях чарівника: як маленька мрія привела до великого дива, Лілу

Нове знайомство

Марк повільно йшов крізь чарівний ліс, з цікавістю розглядаючи все навколо. Повсюди росли дивовижні трави та рослини, яких він ніколи раніше не бачив. Їхні листки мали найнеймовірніші форми, а кольори здавалися взятими з фантазій художника: яскраво-фіолетові, світло-золотисті та навіть сріблясто-сині. Але що дивувало Марка найбільше — це те, що він якимось незбагненним чином розумів, для чого призначені ці трави. Варто було йому поглянути на рослину, як у голові немов спалахували знання: одна трава загоює рани, інша допомагає від утоми, а третя повертає сили.

«Це справді чарівний ліс», — думав Марк, захоплено торкаючись листя. «Немовби він говорить зі мною».

Продовжуючи шлях, він помітив попереду сонячну галявину. Її заливало м'яке світло, а посередині, під високими квітучими деревами, сиділа дівчинка. Вона мала незвичайний вигляд: її довге волосся відливало місячним сяйвом, а сукня здавалася витканою з найтонших ниток, схожих на павутину. Дівчинка гралася з білим зайцем, який весело стрибав навколо неї.

Марк нерішуче вийшов на галявину. Дівчинка підвела погляд і, помітивши його, усміхнулася.

— Привіт, — сказала вона мелодійним голосом, схожим на шепіт лісу. — Хто ти?

Марк зніяковіло усміхнувся у відповідь.

— Мене звати Марк. Я… не звідси. Не знаю, як сюди потрапив, але зараз намагаюся зрозуміти, як повернутися додому. А ти хто?

— Я Луна, — відповіла дівчинка. — Я живу тут, у лісі, в маленькому поселенні служителів. Ми піклуємося про ліс, його рослини й тварин. Марк уважно слухав. Луна розповіла, що служителі лісу — це ті, хто оберігає це чарівне місце. Одні доглядають за рослинами, інші стежать за деревами та грибами, а вона, Луна, вміє говорити мовою тварин. 

Вона допомагає звірям, лікує їх, якщо вони поранені, і дбає про те, щоб вони жили в гармонії з лісом.

— Ліс — це жива істота, — пояснювала вона. — Він відчуває все, що відбувається. Якщо йому добре, то й ми відчуваємо щастя.

Марк був вражений її словами. Він розповів Луні про себе: що йому шість років, що він завжди вірив у магію й що тепер йому потрібно знайти шлях додому.

Луна уважно вислухала його й задумалася.

— Якщо ти не знаєш, куди йти, — сказала вона, — я можу показати тобі дорогу до Старого Книжника. Він знає все. Він живе в глибині лісу й, можливо, зможе тобі допомогти.

Марк відчув надію.

— Дякую, Луна. Це було б чудово.

Луна усміхнулася й махнула рукою, запрошуючи його слідувати за нею.

— Тоді ходімо. Але дорогою я покажу тобі ще дещо цікаве. Ліс любить, коли в ньому гуляють друзі.

Марк із радістю пішов за нею, передчуваючи зустріч із Книжником і нові відкриття в цьому чарівному лісі.

Будинок Книжника стояв глибоко в лісовій хащі, укритий густим покривом високих дерев. Він здавався частиною природи: стіни були вкриті мохом, а дах виглядав так, ніби його сплели гілки та трава. Крізь маленькі вікна пробивалося м'яке світло, а в повітрі витав ледь відчутний запах пергаменту й старих книг.

Коли вони зайшли всередину, світ завмер. Простір будиночка виявився набагато більшим, ніж можна було припустити ззовні. Стелажі вздовж стін були заповнені книгами всіх форм і розмірів: від масивних фоліантів у шкіряних палітурках із металевими застібками до тонких сувоїв, акуратно складених у коробочки. В кутку стояв великий дубовий стіл, на якому лежали письмове приладдя, а поруч, у склянці з мутного скла, спочивали пера різних форм і розмірів.

У будиночку панувала тиша, але здавалося, що самі книги пошепки розповідають свої таємниці, наповнюючи простір життям.

Старий, якого називали Книжником, виглядав так, ніби був частиною цього місця. Його довга сива борода спадала майже до пояса, а глибокі, проникливі очі, здавалося, бачили крізь час. Він був одягнений у простий одяг із грубої тканини, на плечах лежав старий плащ, а тонкі пальці були злегка вимазані чорнилом — наче у людини, яка багато пише.

Луна з повагою звернулася до нього, пояснюючи, що хлопчику потрібна допомога. Книжник уважно слухав, не перебиваючи, лише іноді кивав, ніби обмірковуючи кожне слово. Його погляд час від часу падав на Марка, і в цих мудрих очах читалося розуміння.

Коли Луна закінчила, старий повільно підійшов до полиці й дістав звідти книгу в темній палітурці з потертими золотими літерами на палітурці.

— Давні знання можуть допомогти тобі, — промовив він, передаючи книгу Марку. Його голос був тихим, але в ньому звучала сила віків. — Але цей шлях непростий. Чи готовий ти його пройти?

Його слова повисли в повітрі, мов виклик самому часу. А за вікном, крізь густе листя, тихо сяяв місяць, ніби охороняючи тих, хто шукає відповіді.

Було дуже дивно, в лісі був день, а потім ніч, потім вони знову зміняли один одного дуже швидко і Марк трохи злякався, він ніяк не міг до цього звикнути. Його серце стискалося при думці про те, що чекає попереду, але дороги назад не було. Він простягнув руки й обережно взяв книгу.

Як тільки його пальці торкнулися обкладинки, вона почала змінюватися. Її поверхня ожила: символи засвітилися м'яким сяйвом, а сторінки зашелестіли, перегортаючись самі собою. Тепер у ній з’явилися підказки, призначені тільки для нього. Вона стала його провідником.

— Чому ти тут? — тихо запитав Книжник.

Марк глибоко вдихнув і відповів:

— У моєму світі ніхто не вірить у магію. А я завжди знав, що вона існує…

Старий уважно вислухав його, а потім тепло усміхнувся.

— Ліс буде твоїм учителем, а посох — твоїм провідником…

Попереду чекала велика пригода, і Марк був готовий зробити перший крок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍