Лілу - Шлях чарівника: як маленька мрія привела до великого дива, Лілу

Чарівний ліс

Світ, у який потрапив Марк, був справді казковим, настільки, що його неможливо було сплутати з реальністю. Він опинився в густому, мальовничому лісі, який здавався живим. Високі дерева, увінчані кронами, що світилися м’яким зеленим світлом, піднімалися до самого неба. Їхні гілки перепліталися в химерний візерунок, ніби утворюючи купол, крізь який пробивалися ніжні промені світла. Підлога лісу була вкрита пухнастим мохом, схожим на м’який килим, на якому було приємно стояти босими ногами.

Навколо росли величезні, незвичайні квіти. Їхні пелюстки переливалися всіма кольорами веселки, ніби були зроблені з чистого світла. Деякі з них сягали Марку по плече, а на кінчиках їхніх пелюсток блищали краплини роси, наче крихітні дорогоцінні камені. Серед квітів височіли гриби найнеймовірніших відтінків — від ніжно-блакитного до вогненно-оранжевого, а їхні шапки були вкриті 

візерунками, що нагадували зоряне небо або завитки вітру.

Повітря було теплим і затишним, наповненим ароматами квітів і свіжістю лісу. Вдалині лунав спів птахів — мелодійний, заворожуючий, ніби кожен птах виконував свою частину величезного чарівного оркестру. Звуки були настільки прекрасними, що Марк зупинився, прислухаючись, не в змозі рухатися.

Але найдивовижнішими були істоти, яких він помітив лише через мить. Спочатку Марк подумав, що на великих квітах сидять звичайні бджоли — вони перелітали з одного бутона на інший, порхаючи між пелюстками. Однак, коли він наблизився і подивився уважніше, його серце завмерло. Це зовсім були не бджоли — це були крихітні феї!

Кожна фея була не більше його долоні, з витонченими прозорими крильцями, що переливалися під час руху. Їхні сукні були зіткані з пелюсток квітів, а волосся — з сонячних променів і крапель роси. 

Феї порхали, весело перекликаючись одна з одною мелодійними голосами, що нагадували дзвін дзвіночків. Деякі сиділи прямо на квітах, збираючи нектар або відпочиваючи, інші танцювали в повітрі, ніби радіючи життю в цьому дивовижному місці.

Марк завмер, дивлячись на це видовище. Все навколо здавалося таким теплим, живим і привітним, ніби сам простір вітав його, запрошуючи залишитися тут довше. Ліс ніби дихав, він наповнював Марка почуттям спокою і нескінченного подиву. Це місце було створене для чарівництва, і Марк зрозумів, що тепер він став його частиною.

Марк ішов босими ногами по м’якій траві, насолоджуючись її прохолодою і ніжністю. Все навколо було таким дивовижним, що хлопчик не міг перестати посміхатися. Цей світ був живим, чарівним, і кожна його мить підтверджувала те, у що Марк завжди вірив: магія існує. Серце переповнювалося захватом, і йому кортіло поділитися цим відкриттям із батьками. Він хотів негайно розповісти їм про все, що побачив, і про те, що сам став справжнім чарівником. Марк міцно стиснув посох і з упевненістю ударив ним об землю, сподіваючись, що станеться те саме, що й раніше, і він повернеться додому. Але нічого не сталося. 

Трохи збентежений, він спробував знову, цього разу сильніше стукнувши посохом. Однак навколо все залишалося таким самим: дерева, як і раніше, височіли, як живі гіганти, квіти м’яко хиталися на вітрі, а феї продовжували порхати, ніби нічого не сталося.

На мить його охопив страх. У грудях защеміло від думки, що він не зможе повернутися. А що, якщо він застряг тут назавжди? Ця думка змусила його завмерти, але ненадовго. Марк глибоко зітхнув і міцніше стиснув посох.

«Ні, — сказав він собі твердо. — Мені не можна боятися. Сьогодні я став старшим, а значить, маю бути сміливим. Я ж чарівник тепер. Справжні чарівники не здаються!»

Він випрямився, піднявши голову. Так, він поки що не знав, як повернутися, але був упевнений, що відповіді існують.

У такому прекрасному і магічному місці вони просто мають бути. Він вирішив, що знайде їх, якою б довгою не виявилася ця дорога. 

Марк зробив крок уперед, його кроки стали впевненими і рішучими. Він уважно озирався навколо, ніби ліс сам міг підказати, куди йти. Світло дерев і квітів, здавалося, підтримувало його: їхнє м’яке сяйво було ніби тихим схваленням. Спів птахів і мелодійний сміх фей створювали атмосферу затишку, і Марк відчув, що він не зовсім сам у цьому світі.

Він нагадав собі, що страх — це не вихід. Це пригода, яка чекала саме на нього, і тепер у нього був шанс проявити сміливість і знайти дорогу додому. Марк ішов все далі, стискаючи в руках важкий посох, а в сердці — впевненість, що він зможе впоратися.

Кожен його крок наближав його до відповідей. Ліс був загадковим, але теплим і привітним. І з кожним моментом Марк відчував: цей світ вірить у нього так само, як і він вірить у те, що знайде вихід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍