Наталія Рощина - Роксолана

каменюка, нависав над світом, ніби все османство з його жорстокістю, невситимою жадібністю. Він не зворухнувся і тоді, коли безмовних танцюристок замінили співаючі і коли євнухи навпереміну стали випускати одалісок меншими табунцями, по три, по дві» (2).

Лунали пісні, сумні й протяжні, всі про любов, якої не знали в цих стінах. Настя прислухалася до тих тужливих пісень, думаючи про те, що скоро євнухи випхнуть її в середину круга й доведеться танцювати для цього всемогутнього чоловіка. А коли настав її час, вистрибнула й заспівала, полетіла в танці, «мов промінь, мов сяйво, швидше, швидше, і вже летів самий голос на золотій хвилі. Ніхто не бачив Настасі, тільки чули її глибокий голос, а вона не чула себе, не бачила нікого й нічого, лиш себе всю, змії червоного світла струменіли по її волоссю, тіні падали до ніг, мов сувої темного шовку, велетенський барабан гудів, як її маленьке невтримне серце» (2). Не пам'ятала, коли зупинилася, бо почали свій танок інші танцівниці. Не відчувала, як пронизує її сповнений ревнощів погляд Махідевран, яка не терпіла жодних суперниць.

Сулейман залишався задумливим і спокійним, жодним жестом, рухом не виказав, що помітив незвичайне молоде дівча з усміхненими очима. Особистий біограф султана так описав цю подію: «Якось, блукаючи байдуже між черкешенками і грузинками, дівчатами, чия врода в Царгороді вважалася класичною, султан зненацька зупинився перед одним ніжним і милим лицем. Він опустив погляд на лице, підняте до нього, лице без видимої вроди, але із спокусливим усміхом очі, затінені довгими віями, промовляли до нього не тільки пустотливо, а й зухвало. І він, що бачив стільки поглядів, сповнених пристрасті, муки і приниження, несподівано піддався отим дивовижним очам дівчини, яку в гаремі назвали Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на ніжнім плечі тої, яку цілий світ незабаром зватиме Роксоланою» (2).

Саме тоді він обрав нову наложницю на ніч. Думав, що на одну-єдину ніч, як траплялося найчастіше, але не гадав, які зміни увійдуть у його життя разом із появою загадкової слов'янки.

Султан величаво вийшов із зали, за ним – його мати, сестри, одаліскам наказали йти до своїх приміщень, пішла й Настя. Але невдовзі сама валіде Хамса з'явилася й повела дівчину за собою. Уважно наглядала за тим, як «розчісують, перечісують їй коси, як намащують і натирають новими мазями, як перемірюють широчезні, безберегі, невагомі тканини, забравши в Настасі навіть той благенький одяг, який був на ній у залі прийомів» (2). У неї залишилася лише прозора хустинка, що ледве чутно лягла на плече, – так султан виказав своє бажання мати саме цю жінку. Ритуал, заради якого й збиралися всі в спекотній залі для прийомів.

Коли дівчина була готова, повели її дерев'яними сходами, по килимах. Йшла й тремтіла, бо не знала, куди йде: до великого щастя чи до безмежного горя.

У полоні першої ночі

Від хвилювання та холоду не знала куди подітися, але мовчки йшла за своїм провідником. Раптом засміялася з переляку й опинилась перед султаном. Він напівлежав на великому ложі, на м'яких матрацах, покладених один на один, «лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безліччю подушок, підкладених під боки, під плечі й під голову, все в барвах зелених – барвах Османів. Султан дивився на голу Настасю так невідривно, що вона помічала тільки його погляд і попервах навіть не збагнула, що на ньому немає його страхітливого тюрбана» (2). А потім глухо пролунав наказ, щоб віддала володарю його хустку. Знала, що це означає, тремтіла й ішла назустріч долі. З'єдналися, й не залишилося між ними місця для нещастя, бо життя на мить здалось прекрасним. Враження від того, що вже ніколи не буде колишньою Настею, збентежило, й душа стогнала.

Султан, звиклий до мовчазної покірливості, все ж був здивований тим, що дівчина виявилася зовсім не балакучою. Взагалі жіночим базіканням нехтував, але ця невільниця роздратувала його своїм мовчанням. Сулейман здивувався, що думає про такі дрібниці. Це просто одна ніч із новою жінкою – немає про що міркувати. Великий султан не міг дозволити, щоб жінка бачила його уві сні. Тому після утіх Настю вивели із султанських покоїв тими ж килимами, дерев'яними сходами. На цей раз вона вже не тремтіла й не відчувала холоду. Маленькій Хуррем було не до сміху, бо залишила в султанських покоях усміхнене рудоволосе дівча. Після першої ночі із Сулейманом Хуррем одержала окремий покій і коштовний подарунок від падишаха із скарбниці: великі рубінові сережки й рубіновий перстень – улюблені камені султана. Настя була занадто стомлена в ту ніч, щоб до кінця зрозуміти зміни, що прийшли до неї з першою ніччю з молодим султаном. Лише коли євнухи, з повагою вклоняючись, провели її до інших покоїв, уряджених коштовностями, сповненими ароматами лаванди, збагнула: тепер усе буде інакше. Й майбутнє залежить від того, яке враження від цієї ночі залишилося в Сулеймана. Стомлена дівчина заснула на перському дивані, а коли прокинулась, не одразу згадала, яким чином потрапила в цю розкіш. Спогади накрили її хвилею сорому. Отже, це сталося. Тепер вона – одна з жінок, які належать великому султанові. Впала на коліна й довго гаряче молилась. Уже не просила визволення, благала дати сили, мудрості, терпіння, щоб звикнути до нового життя, в якому робила лише перші кроки. Не плакала, стиснувши губи, намагалася зазирнути у свою душу, щоб переконатися: цієї ночі віддала лише тіло. Маленький хрестик на шиї – доказ тому.

Зв'язок із минулим, спогади про весілля, що не відбулося, віддалилися на недосяжну відстань, втрачали яскраві барви. «…Розлетівся вже ніжний запах її першої любові, яку відчувала до Стефана, помалу входить у її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала сп'янювати її, дійсно як вино. Любов грішна, любов до невірного, який ставав їй все дорожчим» (10). Це відчуття викликало біль і радість одночасно. Але конче потребувала підтримки, й вона знайшла її в молитві. Молилася із щирістю невинної душі. Зверталася до Божої Матері, впевнена, що та почує й допоможе. Просила не волі й щастя, благала дати знак, щоб розуміти, як жити далі. Й відчула, як серце опанував спокій. Мабуть, то й була жадана відповідь: заспокоїтися, чекати й будувати майбутнє за покликом душі.

Не тільки Настя залишалася в полоні своїх думок. Сулейман не впізнавав себе. Державні справи непомітно відійшли на другий план, думками він весь час повертався до гарячої ночі із золотокосою невільницею. Кружляли, кружляли ці думки, не давали спокою, й