Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

Віго поглянув у вікно — день був жаркий, безхмарний. Він з сумом промовив:

— Усі хочуть додому.

— Мені тут подобається. Вдома — різні ускладнення.

— Merde![19] — вигукнув Віго.— Сюди принесло американського аташе в економічних питаннях.— Він повторив з сарказмом: — Аташе в економічних питаннях!

— Я краще піду звідси. А то він часом і мене захоче опечатати.

Віго сказав стомленим голосом:

— Бажаю успіху. Зараз він наговорить мені всячини.

Коли я вийшов, аташе стояв коло свого «пакарда», намагаючись розтлумачити щось шоферові. Аташе був уже немолодий, огрядний, з широким задом і обличчям, яке, здавалось, ніколи не потребувало бритви. Він гукнув до мене:.

— Фаулере, ви не можете пояснити цьому клятому шоферові?..

Я пояснив.

— Я ж йому казав те саме, але він завжди придурюється, що не розуміє французької мови.

— Очевидно, справа у вашій вимові.

— Я три роки жив у Парижі. У мене досить добра вимова для цих клятих в’єтнамців.

— Голос демократії,— сказав я.

— Що таке?

— Здається, так називається книжка Йорка Гардінга.

— Не розумію.

Він кинув підозріливий погляд на корзинку, яку я ніс.

— Що це у вас?

— Дві пари білих шовкових штанів, дві шовкові кофти, кілька пар жіночих трусиків — три пари, здається. Всі речі — місцевого виробу. Не з американської допомоги.

— Ви були там? — запитав він.

— Був.

— Чули, що сталося?

— Звичайно.

— Жахлива річ,— сказав він.— Жахлива...

— Посланник, напевне, дуже стурбований?

— Ще б пак. Він зараз у верховного комісара, замовив розмову з президентом.— Він узяв мене під руку і одвів від машини.— Адже ви добре знали молодого Пайла? Ніяк не можу повірити, що з ним таке скоїлося. Я знав його батька. Професор Гарольд Ч! Пайл. Ви, певне, чули про нього.

— Ні..

— Відомий фахівець у галузі підводної ерозії, з світовим ім’ям. Хіба ви не бачили його портрета на обкладинці «Тайм» місяць тому?

— A-а, здається, пригадую. Вивітрена скеля — на задньому плані, а на передньому — окуляри в золотій оправі.

— Це він. Мені довелося складати телеграму його рідним. Просто жахливо. Я любив його, як свого сина.

— Тим рідніший для вас буде його батько.

Він звів на мене свої вологі карі очі.

— Що це з вами? — спитав він.— Як можна таке говорити, коли молода, прекрасна людина...

Пробачте,— сказав я.— Смерть діє на людей по-різному,— Може, він і справді любив Пайла.— То що ви написали в телеграмі?

Він процитував поважно, слово в слово:

— «Сумом повідомляю ваш син загинув смертю хоробрих за справу демократії». Телеграму підписав сам посланник.

— «Смертю хоробрих»? — перепитав я.— А це не зіб’є їх з пантелику? Я маю на увазі його рідних. Адже ж місія економічної допомоги — це звучить якось не по-військовому. Хіба вам дають ордени «Пурпурного серця»?

Він сказав багатозначно, притишивши голос:

— Пайл виконував особливі доручення.

— Ну, ми всі здогадувалися про це.

— Але він сам не казав, ні?

— Ні, що ви,— сказав я, і мені одразу спали на думку слова Віго: «Дуже тихий американець».

— Ви маєте які-небудь підозріння? — спитав аташе.— За що його вбили? І хто?

Раптом я розлютився: мені набридла вся ця зграя з особистими запасами кока-коли, з портативними госпіталями, джипами і зброєю далеко не найновішого зразка. Я сказав:

— Його вбили тому, що він був занадто наївний, аби жити. Він був молодий і дурний — цілковитий невіглас — і вплутався не в свою справу. Він, як і всі ви, не мав уявлення про те, що тут діється, а ви дали йому гроші та книжки Йорка Гардінга про Схід і сказали: «Вперед! Завоюй Схід для демократії!» Він бачив тільки те, що чув на лекціях, а автори книжок і вчителі обдурили його. Коли він бачив труп, то навіть не помічав ран і тільки бубонів: «червона загроза» або «воїн демократії».

— Я вважав, що ви його друг,— докірливо сказав аташе.

— Я таки був його друг. Мені так хотілося, щоб він сидів удома і читав недільні додатки до газет, слідкуючи за бейсбольними змаганнями. Я хотів, щоб він тихо й мирно жив з якою-небудь стандартною американочкою, що читає книжки тільки за списками свого клубу.

Він збентежено відкашлявся.

— Звичайно, ви маєте рацію,— сказав він.— Я й забув про цю прикру історію. Я цілком був на вашому боці, Фаулере. Він вчинив дуже погано. Скажу вам одверто: у мене була з ним серйозна розмова про цю дівчину. Розумієте, я мав честь особисто знати професора Пайла і його дружину...

— Вас чекає Віго,— перебив я його і пішов геть.

Тільки тепер він помітив Фуонг, і, коли я озирнувся, він з гірким подивом дивився мені вслід: споконвічний старший брат, який не розуміє меншого.

Розділ третій

1

Пайл уперше зустрівся з Фуонг в тому ж «Континенталі» місяців через два після свого приїзду. Було це ввечері, коли після заходу сонця раптом настала вечірня прохолода, а в провулках у крамничках вже засвітили свічки. На столиках, де французи грали у Quatre Vingt-et-un[20], стукотіли кості; вулицею Катіна поверталися додому на велосипедах дівчата в білих шовкових штанях. Фуонг пила апельсиновий сік, а я — пиво, і ми сиділи мовчки, задоволені тим, що ми вкупі. Потім до нас нерішуче підійшов Пайл, і я їх познайомив. Він мав звичку витріщатися на дівчат, наче він їх зроду не бачив, а потім зніяковіло червоніти.

— Я хотів спитати, чи не погодитесь ви з вашою дамою пересісти за мій столик,— сказав Пайл.— Один з наших аташе...

То був аташе в економічних питаннях. Він широко і гостинно усміхався до нас з горішньої тераси, самовпевнений, наче рекламний персонаж, що «не втрачає друзів, бо вживає найкращих засобів від поту». Я багато разів чув, як аташе