Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

дороги, що вела до резиденції верховного комісара, через кожні двадцять ярдів, обличчям до тротуару, вишикувалися поліцейські.

Перед Пайловою оселею на посиланій жорствою доріжці стояло кілька мотоциклів. В’єтнамець-поліцейський перевірив моє кореспондентське посвідчення. Він не дозволив Фуонг зайти в будинок, і я пішов розшукувати фрацузького офіцера. У Пайловій ванній кімнаті Віго мив руки Пайловим милом і витирав їх Пайловим рушником. Рукав його тропічного костюма був у мастилі. «Мастило теж Пайлове»,— подумав я.

— Що нового? — спитав я.

— Його машину ми знайшли в гаражі. В ній зовсім немає бензину. Очевидно, вчора ввечері він брав рикшу чи, може, їздив чужою машиною. А можливо, що бензин вилито.

— Він міг піти й пішки,— сказав я.— Ви ж знаєте американців.

— Адже ваша машина згоріла? — замислено вів далі Віго.— Нової у вас немає?

— Немає.

— А втім, це не так важливо.

— Звичайно.

— Може, ви маєте якісь припущення?

— Скільки завгодно,— сказав я.

— Розкажіть мені.

— Бачите, його могли вбити в’єтмінці. Вони ж у Сайгоні повбивали чимало людей. Його труп знайдено в річці біля мосту Дакоу, а вночі, коли вашої поліції там немає, то — в’єтмінська територія, його могло вбити і в’єтнамське сюрте, — таке теж траплялося. Може, їм не подобались його друзі. Може бути, що його вбили каодаїсти за те, що він був знайомий з генералом Тхе.

— А хіба він був знайомий з ним?

— Так кажуть. Його також міг убити генерал Тхе за те, що він водився з каодаїстами. Можливо, його вбили прибічники хоа-хао за те, що він загравав з генераловими наложницями. А може, його вбито просто з метою пограбування.

— А може, просто з ревнощів,— докинув Віго.

— Можливо, з ним розправилося французьке сюрте,— провадив я далі,— тому, що їм не подобались його зв’язки. А ви справді шукаєте людей, які вбили його?

— Ні, — відповів Віго. — Моя справа подати звіт, от і все. Зрештою, тут війна, а на війні щороку вбивають тисячі людей.

— Мене ви можете виключити з списку. Я не причетний до цієї справи. Не причетний,— повторив я, наче заповідь.

Якщо вже таке людське життя, хай собі воюють, хай любляться, хай убивають один одного,— мене це не обходить. Мої колеги, журналісти, називають себе кореспондентами; я вважаю за краще бути репортером. Я пишу про те, що бачу, і ніколи не втручаюся в те, про що пишу. Навіть своя точка зору — це теж до певної міри втручання.

— Що ви тут робите?

— Прийшов по речі Фуонг. Ваші поліцейські не пускають її.

— Ну що ж, ходім пошукаємо її речі.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, Віго.

Пайл займав дві кімнати, кухню і ванну. Ми пройшли в спальню. Я знав, де Фуонг могла тримати свою корзинку — під ліжком. Удвох з Віго ми витягли її звідти; там були її книжки з малюнками. Я вийняв із шафи її одяг: дві святкових кофти, штани. Здавалось, їм тут не місце і вони висять у цій шафі всього кілька годин, та й попали сюди ненароком, як іноді метелик залітає до кімнати. В шухляді комода я знайшов її маленькі трикутні трусики і колекцію шарфів. В корзинку майже нічого було класти, речей було менше, ніж у нас беруть з собою, коли в неділю їдуть відпочивати за місто.

У другій кімнаті висіла фотокартка — вона з Пайлом. Вони сфотографувалися в ботанічному саду, поряд з великим кам’яним драконом. Вона тримала на повідку Пайлового собаку — чорного чау з чорним язиком. Він був аж надто чорний, той собака. Я поклав фотографію в корзинку.

— А що сталося з собакою? — запитав я.

— Тут його немає. Можливо, він брав його з собою.

— Якщо собака повернеться, ви можете дослідити землю на його лапах.

— Я не Лекок і навіть не Мегре [18], а до того ж тепер війна.

Я підійшов до книжкової шафи і проглянув книжки, що стояли в два ряди,— Пайлову бібліотечку. «Наступ червоного Китаю», «Виклик демократії», «Роль Заходу»,— мабуть, повна збірка творів Йорка Гардінга,— а також сила звітів конгресу, в’єтнамський розмовник, історія війни на Філіппінах, томик Шекспіра. Що ж він читав для розваги? Книжки для легкого читання я знайшов на другій полиці: кишенькове видання Томаса Вулфа, якусь дивну антологію під назвою «Тріумф життя» і збірку віршів американських поетів. Там же стояла книжечка шахових задач. Не так багато для відпочинку після робочого дня, але, зрештою, він мав ще й Фуонг. За антологію була засунута книжка в паперовій обкладинці під назвою «Фізіологія шлюбу». Очевидно, і статеве життя він вивчав так, як вивчав Схід: із книжок. А паролем до цього життя було слово «шлюб». Пайл вважав, що в житті скрізь мають бути міцні зв’язки.

На письмовому столі не було нічого.

— Добре ви тут почистили! — промовив я.

— A-а...— сказав Віго.— Я мусив зробити це за дорученням американської місії. Ви ж знаєте, як поширюються чутки. Квартиру могли пограбувати. Мені довелось опечатати всі папери.— Він сказав це серйозно, без тіні усмішки.

— Знайшли що-небудь компрометуюче?

— Ми не можемо дозволити собі знайти що-небудь, що компрометувало б наших союзників, — відповів Віго.

— Ви не будете заперечувати, якщо я візьму одну з цих книжок — на згадку?

— Я одвернусь.

Я вибрав книжку Йорка Гардінга «Роль Заходу» і поклав її в корзинку між речами Фуонг.

— Невже ви мені, як другові, не можете нічого розповісти? — спитав Віго.— Це залишиться таємницею. Моя доповідна записка вже готова. Його вбили комуністи. Можливо, це початок кампанії проти американської допомоги. Але, між нами кажучи... Слухайте, що це за розмова на сухе горло! Може, вип’ємо тут, за рогом, по скляночці вермуту?

— Ще ранувато.

— Він нічого не розповідав вам по секрету, коли ви бачили його востаннє?

— Ні.

— А коли це було?

— Учора вранці. Після великого вибуху.

Віго помовчав, щоб моя відповідь дійшла — до мене самого, не до нього: він чесно вів допит.

— Хіба вад не було вдома, коли Пайл заходив до вас учора ввечері?

— Вчора ввечері? Ні, я був удома. Я не знав...

— Вам, можливо, буде потрібна віза на виїзд звідси. Ви ж знаєте, що ми можемо затримати її на невизначений час.

— Невже ви справді думаєте,— спитав