С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

років тому, — і, судячи зі стану будинку, його ще добудовувати й добудовувати. Основні кімнати були придатні для проживання, але в коридорах і в кухні стіни зоставалися голі (тільки потиньковані) й не було навіть однісінького килима.

Нагорі розміщувалася старезна ванна кімната. Доісторична емальована ванна, заселена здоровецьким павуком, умивальник, який протікав, і стародавній унітаз із ланцюжком для зливу води. І ніякого душу.

Дванадцятирічним хлопчаком я до смерті соромився своєї домівки. У нас навіть не було електричного опалення. Татові доводилося рубати надворі дрова, приносити їх у будинок і розпалювати камін, наче ми жили в клятому Середньовіччі.

— Коли ми вже нарешті добудуємо дім? — питався я час від часу.

— Будівництво забирає багато часу і коштів, — відповідав тато.

— Хіба в нас немає коштів? Мама ж працює лікарем. Гладкий Ґев каже, що лікарі заробляють купу грошей.

Тато зітхнув.

— Ми вже говорили про це, Едді. Глад… Ґевін не знає всього на світі. Не забувай також, що моя робота не така високооплачувана, як в інших, і часом непостійна.

Не раз мені ледь не зривалося з язика: «То чому ти не знайдеш собі кращої роботи?» Але ці слова страшенно засмутили б тата, а я цього зовсім не хотів.

Я знав, що він частенько почувався винним, бо заробляв менше, ніж мама. Поміж статтями, які він писав для часописів, тато намагався написати книжку.

— Усе зміниться, коли моя книжка стане бестселером, — іноді казав тато, всміхаючись і підморгуючи. Він удавав, ніби жартує, але я думаю, що в душі він щиро в це вірив і сподівався, що одного дня таке справді станеться.

Але не сталося. Хоча батько був близький до успіху. Я знаю, що він надсилав свій рукопис різним агентам, а один із них навіть ненадовго зацікавився його романом. Та чомусь нічого з цього не вийшло. Можливо, йому б пощастило, якби не хвороба. Як воно завжди буває, коли недуга почала роз’їдати його мозок, найперше вона проковтнула те, що він любив найдужче, — його слова.

Я вгризся у своє морозиво.

— Я ще не думав про подарунок, — сказав я до Гоппо.

Я збрехав. Я думав про подарунок, наполегливо й довго. З подарунком для Гладкого Ґева завжди виникали труднощі. Він мав усе, що завгодно, і знайти для нього подарунок, який би йому сподобався, було ой як нелегко.

— А ти? — запитав я.

Він знизав плечима.

— Ще не знаю.

Я змінив тему.

— Твоя мама піде на вечірку?

Він скривився.

— Не певен. Можливо, вона буде на роботі.

Мама Гоппо працювала прибиральницею. Я часто бачив, як вона котила вулицями старенького триколісного «Робіна»[5], а з його багажника стриміли швабри й відра.

За спиною Гоппо Металевий Міккі називав її «циганкою». Я вважав, що це жорстоко, хоча вона й справді трохи нагадувала циганку, особливо скуйовдженим сивим волоссям і дивними безформними сукнями.

Я достеменно не знаю, що трапилося з батьком Гоппо, бо він ніколи про нього не розповідав, але чомусь я завжди думав, що він пішов, коли Гоппо був маленьким. У Гоппо був іще старший брат, але він вступив до армії абощо. Озираючись у минуле, я щоразу ловлю себе не гадці, що однією з причин, яка звела нашу банду разом, було те, що родина кожного з нас була по-своєму «ненормальною».

— А твої батьки підуть? — поцікавився Гоппо.

— Напевно. Тільки б вони не зіпсували всі розваги.

Він стенув плечима.

— Та все буде добре. А ще туди прийде фокусник.

— Ага.

Ми обидва засміялися, а потім Гоппо додав:

— Якщо хочеш, можемо пройтися крамницями й пошукати щось для Гладкого Ґева.

Я вагався. Мені подобалося проводити час із Гоппо. Поряд з ним не доводилося постійно прикидатися розумником і бути насторожі. З ним було легко.

Гоппо не був найрозумнішим, проте, я сказав би, що він був з тих дітей, котрі знали, як себе поводити. Він не прагнув усім сподобатись, як Гладкий Ґев, і не змінювався, щоб під когось підлаштуватись, як то робив Металевий Міккі, і за це я його поважав.

Тому я почув себе ніяково, коли сказав:

— Вибачай, але я не можу. Мушу вертатися додому і допомогти татові з хатніми справами.

То була моя звична відмовка. Навряд чи хтось сумнівався, що в нашій домівці було повно «хатніх справ».

Гоппо кивнув, доїв своє морозиво й пожбурив обгортку на землю.

— Гаразд. А я ще маю вигуляти Мерфі.

— Добре. Побачимось пізніше.

— Побачимося.

Гоппо неквапом рушив, розвіяний чуб упав йому на чоло. Мерфі підстрибом потрюхикав за ним. Я викинув обгортку від морозива до смітника і пішов у протилежному напрямку, начебто додому. А тоді, упевнившись, що Гоппо мене не побачить, розвернувся на 180 градусів і подався до центру міста.

Я не хотів брехати Гоппо, але є такі речі, якими не можеш ділитися, навіть із найкращими друзями. Діти теж мають таємниці. Іноді навіть їх більше, ніж у дорослих.

Я знав, що в нашій банді я був «ботаном», бо старанно вчився й часом був аж надто «правильним». Я був із тих дітей, які полюбляли колекціонувати речі: марки, монети, мініатюрні моделі автівок. А також інший дріб’язок: мушлі, черепи пташок, які траплялися в лісі, загублені ключі. Не повірите, як часто я знаходив загублені ключі. Мені подобалось уявляти, що я можу проникнути в домівки інших людей, нехай навіть я не знав, кому саме належали ті ключі й де ті люди мешкали.

Я дуже цінував свою колекцію. Я добре її заховав і нікому не показував. Мабуть, у певному сенсі, мені подобалося відчуття контролю. Діти доволі обмежені в контролюванні власного життя, проте лише я знав, що лежало в моїх коробках, і тільки я міг докладати туди якісь речі або забирати їх звідтіля.

Після трагедії на ярмарку я збирав усе більше. Речі, які я знаходив, речі, які хтось залишав (дедалі частіше я помічав, якими недбалими бувають люди; ніби не розуміють, наскільки важливо берегти свої речі, адже вони можуть зникнути навіки).

А часом — якщо бачив щось таке, що мені просто-таки необхідно було мати, — я цупив речі, за котрі мав би заплатити.

Андербері було містом невеликим, але влітку його запруджували автобуси з туристами — здебільшого приїздили американці. У своїх квітчастих сукнях і мішкуватих шортах вони неспішно гуляли містом і юрмилися на вузеньких вуличках, примружено роздивляючись карти й тицяючи на різні будівлі.

Окрім собору, в нас були ще ринкова площа з великим універмагом, безліч маленьких кав’ярень і один помпезний готель. На головній вулиці розташовувалися переважно малоцікаві крамниці,