Агата Крісті - Убивства за абеткою

Пуаро захоплено говорив із дебелою жінкою, що обслуговувала його.

– Це вбивство сталося саме навпроти вас, адже так? Оце історія! А скільки галасу вона тут наробила!

Опасиста жінка, очевидно, втомилася говорити про вбивство. Імовірно, вона лише це й робила цілісінький день. Жінка лише зауважила:

– Було б непогано, якби ця юрба роззяв забралася звідси. На що там дивитись? Не можу зрозуміти.

– Учора ввечері все було зовсім інакше, – сказав Пуаро. – Може, ви навіть бачили вбивцю, що входив у крамницю. Високий блондин з бородою, еге ж? Чув, що він росіянин.

– Що? – Вона раптом підняла голову. – Кажете, це скоїв росіянин?

– Я так розумію, що поліція заарештувала його.

– Хто б міг подумати! – Жінка розхвилювалася, стала балакучіша. – Іноземець!

– Mais oui20. Я думав, ви помітили його вчора ввечері?

– Що ж, у мене небагато часу, щоб роззиратися, це точно. Вечір – найбільш напружений час, тому що багато людей ідуть цим шляхом додому. Високий блондин із бородою? Ні, не скажу, що бачила когось, хто б відповідав такому опису.

Тут я вставив свою репліку:

– Вибачте, сер, – я сказав Пуаро. – Гадаю, ви помиляєтесь. Мені сказали, що то був невисокий брюнет.

Почалася палка дискусія, в якій брала участь повна леді, її щуплявий чоловік і посильний, хлопчина з хрипким голосом. Помітили не менше чотирьох невисоких брюнетів, а хриплий хлопчина бачив високого блондина.

– Але той був без бороди, – з жалем додав він.

Нарешті, зробивши покупки, ми вийшли із закладу, так і не зізнавшись у брехні.

– І навіщо це все, Пуаро? – запитав я з легким докором.

– Parbleu21, я хотів дізнатись, які шанси, що хтось чужий непомітно пройде в крамницю навпроти.

– Не можна було просто запитати, без тієї павутини брехні?

– Ні, mon ami. Якби я «просто запитав», як ви кажете, то не отримав би відповіді на жодне з моїх запитань. Ви ж самі англієць, Гастінґсе, але схоже, не зовсім розумієте, як англійці відповідають на пряме запитання. Вони неминуче стають підозрілими, і в результаті – мовчання. Якби я попросив у цих людей необхідну інформацію, вони закрилися б, як устриці. Але я зробив дещо дивну заяву, а ви її заперечили – і завдяки цьому їхні язики миттєво розв’язались. Ми також дізналися, що той час – найбільш напружений, усі поринають у свої справи й вулицею проходить багато людей. Гастінґсе, наш убивця добре обрав час.

Він замовк, а тоді додав із ноткою докору:

– Хіба у вас узагалі немає здорового глузду, Гастінґсе? Я попросив вас зробити quelconque22 покупку, і ви навмисне обираєте полуницю! Вона вже починає протікати через пакет і загрожує вашому добротному костюму.

Трохи перелякавшись, я помітив, що так воно й було. Я квапливо віддав полуницю маленькому хлопчикові, який був вельми здивований і трохи підозріливий.

Пуаро додав салат, і дитина остаточно розгубилась. Він продовжував повчати мене:

– Ніколи не купуйте полуницю в дешевій овочевій крамниці. Полуниця, окрім свіжозібраної, завжди виділяє сік. Банан, кілька яблук, навіть капустина, але не полуниця…

– Це перше, що спало на гадку, – сказав я, щоб виправдатись.

– У вас проблеми з уявою, – строго відказав Пуаро. Він зупинився на тротуарі.

Будинок та магазин праворуч від крамниці місіс Ашер був порожній. На одному з вікон був напис: «Здається в оренду». По інший бік був будинок із не дуже чистими мусліновими шторами.

До цього будинку й рушив Пуаро, і, позаяк там не було дзвінка, він кілька разів вигадливо постукав молоточком. За якусь мить двері відчинило дуже брудне дитя з носом, якому варто було приділити трохи уваги.

– Доброго вечора, – сказав Пуаро. – Твоя мама вдома?

– Га? – сказала дитина.

Вона дивилася на нас неприязно, підозріло.

– Твоя мама, – сказав Пуаро.

Дитині знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити сказане, а тоді вона повернулась, крикнула в бік сходів «Мамо, тебе!» і трохи поспішно зникла в темному інтер’єрі будинку.

Через перила заглянула жінка з різкими рисами обличчя й почала спускатись.

– Не марнуйте свій час… – почала вона, та Пуаро перервав її.

Він зняв капелюха й урочисто вклонився.

– Доброго вечора, мадам. Я співробітник «Вечірнього вогника». Хочу попросити вас прийняти п’ять фунтів як оплату й дозволити нам написати статтю про вашу покійну сусідку, місіс Ашер.

Сердиті слова застигли на губах жінки, вона спустилася сходами, пригладжуючи волосся й поправляючи спідницю.

– Будь ласка, заходьте. Сюди, ліворуч. Сідайте, сер. Крихітна кімнатка була загромаджена гарнітуром, підробкою в стилі епохи короля Якова, але нам вдалося протиснутися всередину й сісти на жорсткий диван.

– Маєте мені вибачити, – казала жінка. – Даруйте, що я щойно говорила з вами так різко, але навіть не повірите, як доводиться потерпати від різних торговців, що приходять сюди, пропонуючи те чи інше – пилососи, панчохи, торбинки з лавандою та схоже безглуздя. І всі такі переконливі та ґречні. Навіть ім’я заздалегідь дізнаються. Місіс Фаулер, це, місіс Фаулер, те…

Пуаро вправно підхопив ім’я:

– Що ж, місіс Фаулер, сподіваюся, ви виконаєте моє прохання.

– Навіть не знаю. – П’ять фунтів заманливо стояли перед очима місіс Фаулер. – Звісно, я знала місіс Ашер, але щоб щось написати…

Пуаро поспішив запевнити її, що їй не потрібно докладати жодних зусиль. Він дізнається в неї необхідні факти й напише сам. Підбадьорена місіс Фаулер охоче поринула в спогади, здогади та чутки.

Місіс Ашер була відлюдькуватою. Привітною її не назвеш, та, бідолашна, мала багато проблем, усі це знали. По правді, Франца Ашера варто було засадити у в’язницю багато років тому. Не те щоб місіс Ашер боялася його – вона була справжньою фурією, коли її вивести з себе. Вона в боргу не залишалась. Але, самі знаєте, до часу дзбан воду носить. Скільки разів говорила їй місіс Фаулер: «Колись той чоловік вас приб’є. Згадаєте мої слова!» І вбив, правда ж? А вона, місіс Фаулер, була за стіною й не чула ні звуку!

Під час паузи Пуаро вдалося вставити запитання.

– Чи отримувала місіс Ашер якісь особливі листи, без підпису або підписані якось на кшталт «ABC»?

З явним жалем місіс Фаулер заперечила це:

– Я знаю, про що ви. Їх ще називають анонімками. Там повно слів, які соромно вимовити вголос. Але не думаю, що Франц Ашер узагалі таке писав. Що? Залізничний довідник «ABC»? Ніколи такого не бачила і впевнена, якби місіс Ашер надіслали щось подібне, я б знала. Кажу вам, я мало не впала, коли почула